Головна сторінка » Новини » Місто і регіон » Забута пам’ятка древнього міста

Забута пам’ятка древнього міста

Ветхоріздвяний чоловічий монастир
 

Історична канва давнього Ніжина багата на цікаві для пошуковців деталі. Однією з багатьох таємниць та навіть прогалин у краєзнавчій справі знаменитого Ніжина є, так званий, Георгієвський Ветхоріздвяний чоловічий монастир. 

Колись на високих берегах Остра, закутаний у низку земляних валів, він височів фортецею, ніби захований серед лісу урочища Ветхе. Як і тоді, зараз Ветхе це околиця міста. Кінцева зупинка автобусного маршруту так і називається, замикаючи ніжинський мікрорайон «Фрунзівка» (народна назва, тут знаходився колгосп ім. М. Фрунзе – М. Л.). Як не дивно, точної дати заснування монастиря, так само як і узгодженої його історії немає. Це пояснюється відсутністю письмових джерел та неможливістю проведення археологічних робіт, що не дозволяє в повній мірі відтворити минуле скиту. Епізодичні згадування обителі в працях деяких дослідників краю, надають нам такі бажані уривки невід’ємного складника історії рідного міста. 
 
У історика церкви Філарета Гумілевського, знаходимо припущення про заснування монастиря ще в ХІV столітті. На такий здогад архієпископа наштовхнуло знайдення під час перебудови однієї з церков монастиря на початку ХІХ століття, закладного каменю з написами, коріння яких заходить у ХІV століття. Знову ж таки, відсутність документальних підстав не дає вільно розпоряджатися даним судженням. Але нещодавно стараннями місцевих і не тільки археологів в урочищі Ветхе було виявлено поселення післятатарського типу (ХІІІ―ХІV ст.). Цей факт дає змогу поєднати його історичну долю зі старовинним скитом, поки що шляхом варіацій та припущень. 
 
Також мають місце згадки про обитель у доробку історика, родом із Чернігівщини, О. Лазаревського. Його скептичний погляд на віхи існування монастиря не вважає твердження Гумілевського чимось вартісним. 
Цікаво, що в українській Вікіпедії про Георгієвську Ветхоріздвяну чоловічу обитель теж є спогад. Там вона постає ще під одним іменем ― Красноостровський монастир, адже пагорб на якому він стояв, серед місцевих називався «красний острів». Та головне, що вільна енциклопедія подає дату заснування монастиря ― перша половина ХVІІ століття. Можемо припускати, що назва «красний острів» походить ще з часів поселень Київської Русі. Отож, плутанина з часом заснування скиту триває. 
Завдяки старанням ніжинського краєзнавця О. Морозова маємо фрагментарний опис монастирських будівель. Як вже згадувалося, Ветхоріздвяний монастир скоріше нагадував фортецю, за стінами якої під час набігів ворогів знаходило прихисток чимало народу. Також у середині ХVІІ століття там була дерев’яна церква Різдва Богородиці, яка згодом згоріла. Пізніше, вже в ХVІІІ столітті було збудовано ще два храми. Брамну церкву Різдва Іоанна Предтечі та храм на честь Св. Георгія, покровителя Ніжина. 
 
У бурхливій історичній річці козацької доби обитель Різдва Богородиці ніби заново народжується, про неї пишуть у літописах та обдаровують маєтностями. Приміром, Богдан Хмельницький пожалував монастиреві містечко Мрин, а коли останнє перейшло до Чернігівської єпархії, його син Юрій віддав на утримання монастиря село Салтикову Дівицю та інші менші села. Іван Скоропадський підтвердив свого часу десятьма універсалами всі наявні монастирські володіння. 
 
Та були й гіркі сторінки історії скиту. Зокрема, під час військових кампаній Івана Виговського в районі Конотопу проти російських військ, в Ніжин прибув московський каральний загін, що пограбував монастир і вивіз дзвони та книги до Москви. 
Від ХVІІІ століття монастир із довгою та оповитою легендами історією перетворюється у «філію» Благовіщенського чоловічого монастиря. Відомо також про монастирський цвинтар, де знайшли останній спочинок відомі діячі. Серед них багато служителів церкви, полковник Іван Багратіон, директор Ніжинської гімназії вищих наук Василь Кукольник та інші. 
 
З приходом до Ніжина радянської влади колишні стіни осердя чернецтва та молитов були перетворені в дитячий притулок. А починаючи від 1930-х років монастирські будівлі потрапили під протекцію місцевого колгоспу. Духовні цінності виявилися нижчими за матеріальні і Ветхоріздвяна обитель впала під натиском нової ідеології. Храми та інші будови стали корисним будівельним матеріалом. Не залишилося навіть надгробків кладовища. Зараз про монастир нагадує лише одинока каплиця, що виникла тут у 1990-х та численні часточки в фундаментах навколишніх приватних будинків мікрорайону. 
 
Не згасає спогад про монастир і в старожилів. Зокрема сторічна Варвара Науменко в 2013 році згадувала про те, як у 1960-х роках, працюючи вчителькою, повела дітей у Ветхе. Граючись, школярі знайшли дивну плиту. Виявилося, то надгробок монастирського кладовища. Скільки не зверталася небайдужа вчи телька до місцевої влади ― все марно. А міг би бути ще один пам’ятник культури, один тільки храм чого коштував. Та з часом і знайдену плиту хтось вкрав. А місце повністю покрили приватні садиби, назавжди ховаючи історичну правду серед городів та хат. 
 
Свого часу монастир не згадувався у найповнішій краєзнавчій енциклопедії «Історія міст і сіл УРСР». Тодішні місцеві науковці теж забули про вартісний науковий об’єкт. І ота прогалина майже в століття остаточно відрізала сучасних істориків від найменших відголосків давньої пам’ятки, яка існувала і розвивалася разом із містом на одній із його околиць.

Михайло Ломоносов

Теги: Історія, Георгієвський Ветхоріздвяний чоловічий монастир

Додати в: