«За що Петра вбили, за його доброту?»

12 жовтня в селі Сухоярівка Прилуцького району поховали 46-річного Петра Лісового. Попрощатися прийшли не тільки односельці. З’їхалися чоловіки з усієї округи. Втирали сльози. Адже втратили безвідмовного майстра на всі руки.

Лісового вбили вдома в ніч із 8 на 9 жовтня, металевою трубою, добили ж цеглиною по голові. За підозрою затримали 22-річного Олександра Гету з Сергіївки та 23-річного Віталія Українського з Малківки.

 

— Це втрата з усіх втрат, — каже 39-річний Дмитро Болгар. - Петро був у селі головною допомогою. Світло у когось пропаде, біжать до нього: «Іди, полагодь». Поламався телевізор, кличуть Петра. Він був наш климачівський Кулібін (між собою селяни називають село Сухоярівку Климачі). Із трактором чи іншою технікою навіть з навколишніх сіл їхали до нього. У Петра токарний верстат, допоможе, полагодить. Черги, бувало, стояли під двором. Умів він багато що. Розумівся на електротехніці.

 

 

— Отож-то, що безвідмовний. За що Петра вбили, за його ж доброту? — зітхає 59-річна Юлія Лісова, дружина Петрового покійного брата.

— Прибудову до хати зробив, ремонт почав, а закінчити руки не доходили. Бо все людям допомагав. А ще ж і на роботу ходив. Працював кранівником на козловому крані, на товарному дворі залізничної станції Прилуки. Він ніколи не був одружений. Жив сам. Так склалося. Батьки померли, було в нього три брати, усіх уже немає. Пішли з життя, коли їм по 50 років не було, як оце він.

 

На кладовищі Петро лежить між братами. І хоча мого чоловіка Івана вже 19 років немає, ми підтримували стосунки з Петром. У нього і город, і трактор, допомогти ж треба. Я їздила й маму свою, 78-річну Олександру Шинкаренко, привезла, — продовжує Юлія Вікторівна. — Вона тут жила.

 

По селу почалися часті крадіжки, а в нього повен двір заліза, чужі вулики на городі стоять. От і сиділа баба, як сторож двора, хоча Петро й відеокамеру поставив. Прийшли злодюги й до нього.

 

Було це десь у кінці лютого - на початку березня. Стукали в двері пізно ввечері. Вимагали відчинити. Мама не відкрила. Злякалася, зателефонувала Петру, він якраз був на роботі. Лише світло ввімкнула на ганку. Так камера їх і показала. Двоє чоловіків, обличчя закриті каптурами, не розгледіти. Доки Петро приїхав, вони вже втекли.

 

Віталій - один з тих катюг, що вбили чоловіка. Жив у нього на квартирі раніше. Петро його ковбасою й булками годував, плати за житло не брав, — розповідає Юлія Лісова. — До Петра квартиранти в травні просилися. Сім’я з дитиною. Подивилися, а в хаті туалета немає, і пішли. А невдовзі з’явився цей Віталій. Його мати з дому вигнала, жив у сусідній Малківці. Жалівся, що паспорт у нього забрала. Петро його впустив пожити.

 

 

— Знав. Та він у нас жалісливий був. Собак, котів бездомних підбирав і приносив додому. Якось на вокзалі в Прилуках почув, як нявчить кошеня під прилавком, поліз, дістав, забрав. Я кажу: «Уже дома п’ятеро котів є». А він: «Холодно, осінь, воно ж пропаде».

 

 

— Ні. То ходив десь, то днями лежав на дивані.

 

— О шостій ранку 9 жовтня мені подзвонила мама, — продовжує Юлія Лісова. — Пожалілася, що двері зачинилися в кімнату, вийти не може. «О п’ятій ранку встала, стукаю, вийти не можу. Ти Петрові подзвони, бо він мене не чує», — сказала. Я давай набирати Петра: «Абонент не може прийняти дзвінок». Набирала, набирала. А мати ще десь годину стукала. А тоді подзвонила я сусіду Петра й другові в Малківку. Вони прийшли, хвіртка, яка була на кодовому замку, відкрита. Сараї порозкривані. А хата зачинена. Витягли в коридорі вікно, а там повно крові: і на підлозі, бризки крові й мізків на стінах. А Петра ніде немає. Я подумала, що він поранився, бо ввечері майстрував, і треба викликати «швидку». Кинулися шукати по двору, а він за сараєм мертвий лежить. Його вбили десь опівночі. Я знайшла годинник, упав у чан з водою біля порогу, коли його тягли з хати, зупинився на 00.10.

 

Визволили мою матір. Двері в її кімнату були підперті кріслом, трубою та вилами. Поліції наїхало. Відразу одного чоловіка з села забрали, він був неодноразово судимий, у тому числі й за вбивство. Та він твердив, що не вбивав. Я помітила, що пропало два велосипеди, сказала поліції. А ще забрали телевізор-плазму, ноутбук, телефон, травматичний пістолет, тюнер, апаратуру відеоспостереження. Із барсетки все вигребли: банківські кратки, гроші. У Петра при собі завжди тисячі дві гривень було. Ключі від хати десь закинули. Вони, як його вбили, витягли і хату замкнули.

 

 

— Наскільки мені розповідали, по велосипедах. Начебто мати й подруга Віталія їх на вокзалі в Прилуках продавали. І чоловіків там же, з викраденим у мішку, впіймали.

 

 

— Та хто там. Одного привозили — того, що з Сергіївки. Худий такий, ледве ноги переставляє. Розказував, що і як робив. Тільки поліція сказала нам не підходити.

 

— Та люди самосуд вчинили б, аби їм дозволили, — приєднується до розмови Дмитро Болгар. — Петро був усього десь 70-75 кілограмів. А в труні лежав з таким розпухлим лицем, наче в ньому 120. Голова була настільки побита, що її накрили пов’язкою, брів не було видно.

 

— Дмитре, можливо, якби була дружина, не пустила б в хату жити злодія. Чому Петро-золоті руки не був одружений? Хоча й мав жінок.

— Кожен від нього вигоду шукав. Не зустрів таку, як хотів, бо він хоч і м’який був, проте, якщо щось скаже робить, то тільки щоб по його було.

 

 

У дворі Українських у Малківці чисто. Пофарбовані будинок і паркан, і в хаті порядок.

 

— Мені тепер селом соромно пройти, — опускає очі мати Віталія 42-річна Тетяна Українська. — Петро його пожалів, коли за сином бандити ганялися, прихистив. Я знаю, Віталій там був. Чи вбивав, чи ні — не знаю. Не віриться. Він кота, собаку вбити не міг, а то людину.

 

— Чого ж ви його з дому вигнали? Кажуть, і вас з велосипедами краденими бачили в Прилуках.

 

— Вигнала, бо зв’язався з поганими людьми. Дівчиною непутящою. Її дядько сидить довічно за зґвалтування й вбивство. Син два роки як повернувся з колонії, сидів за мобільний телефон. Працював серед людей, на цигарки й пиво у нього завжди було. Щоб отак вчинити з хорошою людиною? Нема в мене тепер сина. Не була я ні на якому вокзалі, то їхні дівки з ними були.

 

— Не боїтеся, що син образиться на вас і, коли вийде з в ’язниці, помститься, що ви його не підтримали?

 

— Я вже нічого не боюся.

 

За вбивство, скоєне групою осіб (двоє теж група), за попередньою змовою з корисливих мотивів, підозрюваним загрожує від 10 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення. Роль кожного встановить слідство.


Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №42 (1589)