Сергій Іванюк: “КВН – це більше, ніж гра. Це дуже важлива частина життя”

У Ніжині є чимало талановитої молоді, обдарованих та творчих митців, науковців, спортсменів, майстрів своєї справи, які виборюють першість та показують свої вміння на різноманітних обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях, конкурсах, міських (і не тільки) заходах. Дивлячись на творчі здобутки дітей, юнацтва, студентства, відчуваєш гордість за своє місто та країну. 

Активно вирує й культурне життя в стінах НДУ імені М.Гоголя, розкриваючи творчий потенціал молоді та застосовуючи вміння й активність студенства в потрібне русло. “Міс НДУ”, КВН, “Нумо, першокурснику” - яскравий тому доказ. 

 

Хто хоч раз ходив на КВН до нашого вузу, той не міг не помітити збірну команду Ніжинського державного університету історико - юридичного факультету  “Дуракам закон не писан”, до того ж цей творчий колектив добре знають і поза межами університету. Не так давно команда проявила себе в Хмельницькому, де здобула “срібло”.

 

Ми вирішили поспілкуватись із капітаном “Дуракам закон не писан” Сергієм Іванюком та дізнатися в нього про здобутки команди, її діяльність в цілому, подальші плани та багато чого іншого. 

- Cкільки років існує команда “Дуракам закон не писан”?

2 квітня 2017 року нам буде два роки. Команда вперше виступила під назвою “Дуракам закон не писан” 2 квітня 2015 року на міжфакультетських змаганнях з КВН, які вперше проводились за багато років. Якщо взяти до уваги склад команди, то фактично ми працюємо разом уже 5 років.

 

- Як формувалась команда? Із чого все почалось?

Розпочалось усе з першого курсу (ностальгічно посміхається). 

 

Кістяком команди завжди були студенти історико - юридичного факультету. На 1 курсі на міжфакультетських змаганнях “Нумо, першокурснику” нас зібрала Семенова Марина Валентинівна, яка була заступником декана з виховної роботи, керувала нами. Команда в складі мене - Сергія Іванюка, Аліни Квітковської, Павла Гриня, Євгенії Войтенко виграла змагання. 

 

На наступний рік до нас прийшов Сергій Чечітко, якого ми готували до “Нумо, першокурснику”. Команда почала поповнюватись, брали участь у конкурсах, допомагали й першому курсу у підготовці до “Першокурсника”.

 

На 3 курсі ми поїхали на виїзні змагання, де показували свої сили тільки студенти історико-юридичного факультету: я, Євген Йовса, Павло Гринь, Сергій Чечітко, Аліна Квітковська. Виступали в Чернігові на регіональних змаганнях КВН. 

Участь у подібних конкурсах була рідкістю, а вже на 4 курсі ми сформували повноцінну команду, забрали до себе ще кількох людей - Альону Бузюн, Поліну Чебану, Андрія Топтуна, Аліну Науменко, Євгенію Войтенко. Тобто, як бачите, команда розпочала свою діяльність ще в 2011 році. 

- Чому вибрали таку незвичну назву?

 

Перший твір М.Гоголя про Ніжин називався “Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан”. Якщо не помиляюся, він не зберігся до нашого часу, але все ж був написаний. Назва сама по собі в людей викликає посмішку, і команда наша весела, запальна, драйвова, тому й вирішили, що друга частина назви твору вдало передає всю нашу суть.

 

Коли ми проводили профорієнтаційну роботу від НДУ, їздили до одинадцятикласників у Городню, Ріпки, Бахмач, розповідали їм про університет, заохочували вступати до нашого вузу, то говорили, що є така команда “Дуракам закон не писан”, і в старшокласників сама назва викликала посмішку. 

 

- Чия була ідея так назвати команду? Це було ваше спільне рішення?

Я б не сказав, що це була наша спільна ідея. Поліна Чебану з нашої команди - начитана, розумна, має здібності та потенціал до науки. Саме вона знайшла дані про цей твір Гоголя, подала ідею та запропонувала саме так назвати колектив. 

 

Взагалі, спочатку ми хотіли назвати команду «Ганц Кюхельгартен», але потім ми дізналися, що в нашому вузі є театр з подібною назвою, тому ця пропозиція швидко відпала сама по собі. 

- Який ваш теперішній склад гравців?

Я, Аліна Квітковська, Роман Шаблій, Владислав Демиденко, Альона Бузюн, Олеся Верещак (2 курс), Настя Киянець (наш звукооператор), Сергій Чечітко, Павло Гринь.

 

Взагалі, у цьому році ми вирішили не обмежуватись лише факультетською збірною, збирали більше людей до складу, навіть тих, хто не грав ще на сцені. Вони допомагали нам писати сценарій, це й Ірина Власенко, Олександр Бичук. 

 

У Павла Гриня інколи не вистачає часу активно брати участь у конкурсах, він навчається на індивідуальній формі, працює в Києві. Сергій Чечітко також там працює. Чимало матеріалів з останніх виступів створювалися разом із хлопцями, якщо їм вдається брати участь у виступах, вони обов'язково виступають. Це не заважає нам працювати разом, як і раніше.

 

- А ким працюєш ти?

Я - провідний фахівець соціально-гуманітаного відділу. Суть моєї роботи – підготовка концертів, КВНів, профорієнтація школярів.

 

Зараз університет займається профорієнтаційною роботою, тому ми їздимо по містам. В принципі – це робота для душі, ти працюєш, пишеш гумористичні мініатюри, сценарії.

- А як щодо решти учасників?

Усі інші – студенти.

 

Кожний по - своєму особливий. 

 

Аліна Квітковська - це Олена Кравець команди, вона знає чому.

 

Альона Бузюн - наша дитинка, у якій часом прокидається маленький диктатор. 

 

Сергій Чечітко - справедливість команди.

 

Влад Демиденко - без коментарів, бо самі не знаємо, що чекати від нього.

 

Роман Шаблій - правильний хлопчина.

 

Настя Кіянець - завжди хоче їсти й спати.

 

Головна наша риса - це почуття гумору. 

(Про самого Сергія Іванюка розповіла Аліна Квітковська: “Ми з першого курсу разом, і за все, що ми робимо, відповідаємо разом. Ветеран команди. Фронтмен. Ну й мій Вова Зеленський).

- Які ваші досягнення? Де ви брали участь?

 

Якщо враховувати, наприклад, університетські здобутки, то ми перемогли в перших міжфакультетських змаганнях у 2015 році. Вони довгий час не проводились, ми по суті виступили ініціаторами їхнього проведення, із проханням прийшли до Віталіни Іванівни Скороход (начальник соціально-гуманітарного відділу). Тоді, пам'ятаю, організовувався тільки “Нумо, першокурснику”. Міжфакультетські змагання викликали неабиякий інтерес серед глядачів. У нас взагалі постійно в університеті аншлаг на всіх КВНах. А тоді ще й атмосфера чудова була...

 

Після цього ми з'їздили на міжрегіональну студентську гру в Чернігів, потім через сесію трохи призупинили свою діяльність, допомагали готуватися першому курсу до змагань. Невдовзі зрозуміли, що нам треба грати й виходити на сцену. 

 

Як результат - 31 березня цього року показали себе на міжрегіональній студентській грі на Кубок Гоголя, яка проводилась на базі НДУ, де зайняли 4 місце. Завдяки небайдужим людям нашого університету Кубок знову почав проводитись через перерву, тривалістю в 3 роки. Я вже тоді працював у соціально-гуманітарному відділі, тож разом із Романом Приходьком (голова профкому студентів НДУ), Віталіною Іванівною Скороход взяли на себе організацію Кубку в свої руки. Усе пройшло на високому рівні, зібралися гарні команди, учасники “Ліги сміху”, взяти хоча б той самий колектив “Тобі Альдервейрелд” із Прилук. 

2 квітня ми відразу поїхали з виступом у Славутич, де зайняли 4 місце серед 9 команд. Після цього виступили на Відкритому кубку Прилук (9 місце), на Відкритому Кубку Ніжина (5 місце), на міжфакультетських змаганнях з КВН “Кубок ректора”. Це був крайній виступ, де я був ще студентом. Підготовка до нього проходила швидко, весело та шалено, оскільки ми знали, що Євгенія Войтенко, Аліна Науменко, Андрій Топтун, Чебану Поліна покинуть НДУ та підкорюватимуть нові вершини. Ми виграли “Кубок ректора”. Це була просто бомба (усміхається). Ніби вже досить їздили та змагалися, але цей конкурс для нас був дуже важливим.

Після цього нас запрошували до Білої Церкви, на Голубі озера (там проводиться щорічний фестиваль Літній кубок "КВН.UA»). Збирати студентів влітку дуже важко, до того ж тоді я сам працював на морі. Тоді ми так і не зібрались, а з нового навчального року я почав працювати в університеті. Розуміючи, що треба збирати команду, ми залишили назву “Дуракам закон не писан” за собою як університетську збірної команди КВН. Виступали на Осінньому кубку Ніжина (5 місце), займалися знову ж таки підготовкою “Нумо, першокурснику” (це вже традиційне свято, для I курсу це дійсно важливо). 

 

2 грудня ми стали срібним призером фіналу "Битви вузів", що відбувся в Хмельницькому. Враження залишилися тільки найприємніші. Виїзд - це завжди класно (замріяно посміхається). Ти весь час у дорозі, не спиш, щось придумуєш, пишеш на ходу. Приїжджаєш - відразу репетируєш на вокзалі, завжди на ногах, отримуєш багато яскравих вражень та спогадів на все життя.

Ось, наприклад, приїхали в Хмельницький о пів на п'яту ранку. Що робити? Знімаємо кімнату на вокзалі, сидимо-думаємо над жартами, над питаннями на “Розминку”. 9 годин ранку. Це ж Хмельницький, тому нашвидкоруч їдемо на ринок. Потім шукаємо "Поділля-Центр", де будемо виступати. Нарешті його знаходимо, проводять редактуру. До виступу залишається 3 години, і ми просто в актовому залі сиділи, репетирували та позасинали. 

Після цього, звісно, - відпочинок. У Насті Киянець, нашого звукооператора, того дня був день народження, ми її гарно привітали. О пів на першу ночі, а в нас виїзд в 3.17 електричкою на Київ. Ходиш по Хмельницькому, сніг лупить в обличчя. Сидиш на тому вокзалі, засинаєш на ходу, штани рвуться… В електричці спиш, приїжджаєш у Київ, а квитків на Ніжин нема. Ти бігаєш по Києву, сідаєш на міську електричку, щоб дібратися до Дарниці. Приїжджаєш додому з виїзда, коли майже 2 діб не спав, втомлений, але задоволений, піднесений, на позитиві, із купою гарних емоцій та вражень. 

 

- Яка, на твою думку, є ваша найбільша перемога? Що викликає гордість? 

Це, напевно, перший наш виступ, багато про нього згадок. Ми тоді виграли всі конкурси. Готувалися дуже інтенсивно. Перед цим був програний “Нумо, першокурснику” - перший за чотири роки. Ми думали, що не підготуємося до нього належним чином. 

 

Перший виступ - як перша дитина. Мандраж, переживання. Згадую - мурашки по шкірі. Це дійсно було незабутньо. Виступили 2 квітня, а почали готуватися десь з 15 лютого. Кожна збірна факультету брала участь у конкурсі. Участь у ньому для нас відігравала велику роль, оскільки була поштовхом, випробуванням, яке б довело, що ми можемо дійсно разом якісно грати. 

Ми зібрали таку дружню команду... Готувались дуже ретельно й самовіддано. Враховуючи те, що навчалися, мали пари, на які потрібно було ходити, збирались у 4-5 годин, до 10 - 11 кров із носа репетируємо. Ближче до виступу -  гуртом почали знімати відео (пародія на пісню Нікіти “Веревки”), на пари вже не ходимо. 

Цілий день знімали. Ідемо, холодно, бігали в пакетах, але воно того було варте (усміхається). Дзвониш на “Космос” (там я працював трохи), просиш, щоб дозволили зняти приміщення для зйомки уривку тривалістю в 30 секунд. Приїжджаєш в неділю не ввечері, як це роблять студенти, а в другій половині дня. Кидаєш швидко сумку з речами, збираємось, репетируємо до ночі. 

 

В останні дні сиділи до 2-3 годин ранку. Писали, щось придумували, на пари вже просто не ходили. Прокидались і відразу збирались. Це виснажувало, але не жалкуємо про це ні на мить. 

- Чи підтримували вас викладачі під час навчального процесу?

Так, підтримували. Це було дійсно приємно, тому що, напевно, вони самі бачили, що для нас це дуже важливо. Викладачам, декану, ректору, працівникам закладу ми дуже вдячні. Навіть, коли шили форму, приходили до декана, питали в нього, як нам правильно зробити, радились, де знайти кошти. Нас розуміли, що ми готуємось. Викладачі десь ішли на поступки, на щось закривали очі. Після того, як виграли, взагалі ставились ще краще, поважали, цінували.

 

Студентське життя - це найкращі моменти. Якщо тільки жити навчанням, це досить нудно та нецікаво. А коли ти постійно в якомусь русі, активно проявляєш себе, то цей час не дарма витрачається. 

 

- Як створюються ваші номери? Звідки берете ідеї?

 

Це взагалі окрема розмова (усміхається). Якщо бути чесним, наприклад, я пишу чимало матеріалу.

 

- Звідки воно приходить? Де береш натхнення?

 

Багато пишеться в дорозі, коли кудись їдеш. Притулив до вуха навушники, дивишся в вікно, щось придумуєш. Таким чином я переробив пісню, слухав її й змінив трохи саму ідею. У душі став і думаєш про щось. Є таке в мене. 

 

Полюбляю “Розсміши коміка”, “Лігу сміху”. Ти дивишся і також маєш з цього натхнення. Я не перероблюю чужі жарти, а думаю, у якому напрямку піти. Це все може народитися спонтанно. Ось, наприклад, нещодавно просто йшов з нового до старого корпусу. З'явилась якась думка - записав відразу в блокнот. 

Ну й, звичайно, коли разом сидимо. Якщо всі в настрої, іде нормально робота - часто придумуємо щось, пропонуємо якісь ідеї. Той щось сказав, той розвинув, а той до купи все склав.

Буває, коли лягаєш спати, в голову починають лізти якісь думки, придумую жарти. Це інколи не дуже класно. По-перше, ти не можеш заснути, думаєш - запам'ятаю, запишу. Засинаєш, прокидаєшся, і вже забув. Кілька раз було, як снилися ідеї й сміявся уві сні. Прокидаєшся - забув. 

 

Гумор – гарна річ. Багато що береться з життя, із різних ситуацій, у тій самій маршрутці. Головне - уміти подати матеріал. У кожному жарті важливо те, як ти показуєш та подаєш його. Це дуже важливо.

 

- Скільки часу займає підготовка до конкурсів? Скільки днів готуєтесь?

 

Конкретного проміжку часу як такого немає. Це все відбувається спонтанно. Можна писати матеріал за день – два, а можна й тижнями. Ми на перші міжфакультетські змагання, пам’ятаю, писали аж півтора місяці, на Хмельницький зібрали все, що було, вкупу, а щось дописували в процесі. Наприклад, із Сергієм Чечітком сиділи й за один вечір за 2 години написали 6-7 мініатюр. Говорили, радились. Ми створили гарні мініатюри, які використовуємо й зараз. Так само, як і “Вечір чорного гумору”, який проводився 8 грудня. Також за кілька днів усе зробили, усе звели докупи.
 

Чорний гумор простіше писати.

- Розкажи трохи про “Вечір чорного гумору”

Це моя ідея, яка виникла досить давно. Це, як-не-як, - моя робота. Пішов до Віталіни Іванівни, запропонував таку ідею. Мене всі підтримали. Нам активно допомагала й наша гарна знайома, близький товариш команди, студентка НДУ Карина Пластун.

Почали все з афіші. Зробили рекламу, паралельно готуючись до Хмельницького.

 

Чорний гумор пишеться за рахунок жартів, які не пропускає цензура. Перед КВНом усе затверджує редактура. Увесь матеріал у нас залишається в блокнотах. Ми з командою порадились, вирішили, що матеріалу в нас достатньо, то чому б не спробувати. 

 

Запросили Сергія Чечітка, Павла Гриня, вони написали свій матеріал. Хлопці приїхали в цей же день, їхні жарти ми не включали в свої блоки. Вони окремо виступили. Вечір пройшов чудово, усім усе сподобалось.

 

Запросив і “РемБазу” з Києва, учасників «Ліги Сміху», які їздили показувати себе на відбірковому етапі. Відкрив “Вечір” я як ведучий. Потім вийшов Денис Степаненко з факультету культури й мистецтв. У нього був свій блок жартів, співав, грав на гітарі. Вийшли Сергій і Павло, потім пішов у хід блок наших мініатюр. Усе було без нецензурної лексики, але з чорним гумором. Концерт тривав близько години. Усе пройшло на «ура», зал був заповнений.

Нам важливо, чи сподобались наші мініатюри людям, чи вони сприйняли наші жарти, чи змогли ми передати та втілити все заплановане. Коли чуєш слова: «Мені все сподобалось. Не жалкую, що прийшла», то це окрилює, надзвичайно приємно.

Круто, коли дивишся в зал – сміються люди. Тоді тебе огортають піднесені почуття, гордість, відчуваєш, що ти на потрібному місці, усе робиш правильно.

 

 

Скажу чесно – було. Сприймається це важко. Ти просто сам не розумієш, чи в тебе гумор такий, чи справа в людях.

 

Це було тоді, коли ми виступали на виїзді в одному з міст. Публіка була холодною. Було дуже важко. Там КВНу давно не було, люди від цього, мабуть, відвикли. Ти ніби й подаєш все, як потрібно. Ті жарти, які в нас ішли на «ура», аудиторія чомусь не сприйняла. А від яких не сподівалися особливого резонансу, публіка сміялась. Ти сидиш і взагалі не розумієш – чому так.

- Багато тоді людей зібралось?

 Зал був майже заповнений. Проте виступили гідно, хоч не всі жарти «йшли». 

 

Коли публіка сприймає тебе холодно, дійсно, дуже важко. Ось навіть, якщо взяти “Вечір чорного гумору”: прийшли люди з вулиці, чекають якоїсь феєрії, свята. Відразу жарти «лупити» не можна, потрібно зал розігріти, плавно перейти з людьми до діалогу. Коли бачиш, що аудиторія підготовлена, як треба, можна вже «сипати перли», відриватися на повну. 

 

Важко виступати першими (хоч ми в Хмельницькому в обох конкурсах виступали першими і “порвали” зал повністю). Після конкурсу нам сказали, що ми б виграли в Хмельницькому, якби було більше музичних номерів. Трішки цього не вистачило, але нічого, є стимул працювати краще.

 

До університету надійшло запрошення від Телівізійої ліги КВН «Битва вузів «КаВеКактус – 2016», де йшлося про те, що відбудеться фінал гри. Запросили й нашу збірну. Ми погодились та поїхали в Хмельницький.

 

Усього було 8 команд. У чотирьох із них брали участь першокурсники, які виступали поза конкурсом, «розігрівали» зал. Між собою боролися 4 команди: «Погранци» з Хмельницького, «Блюз» та «7 bit» із Кам’янця – Подільського. Проводилось два конкурси – «Привітання» й «Музичне домашнє завдання». Знімали все 4 камери регіонального телеканалу «Поділля – Центр». 

Аліна Квітковська стала кращою актрисою фіналу. Було досить цікаво. Після цього проректор Національного університету Кам’янця–Подільського запросив нас виступити в лютому місяці в їхньому місті.

Виступили чудово, отримали багато досвіду, залишились приємні спогади. Враження тільки позитивні. Виїзд - це завжди класно. Ми дякуємо ще раз організаторам за гарну гру.

 

Усі були рівні, насправді. 

 

Було нелегко. Нас ніхто не знав, називали “темною конячкою”. Увесь зал підтримував Хмельницьку команду, а нас на виході зустрічали поодинокими оплесками. Проте ми справились із цим, і як результат - із самого початку нашого виступу зал почав нас підтримувати.

 

 

Так, ми зробили все, що планували. Після конкурсу до нас підходили глядачі фотографуватися, як і члени журі, які говорили, що якби в музичних номерах було більше пісень від нас, то вони б віддали б нам перемогу.

- Які ваші плани на майбутнє?

Чернігівська відкрита ліга КВН, участь у сезонних Кубках у Прилуках, Славутичі, Білій Церкві. Думаємо поїхати і в Суми, у Кіровоград, в Одесу на фестиваль «Ліги Сміху», який проходитиме з 4 по 11 лютого. 

 

Але поїхати на фестиваль досить затратно, будемо шукати спонсорів, щоб нам допомогли в цьому. Велику підтримку та допомогу отримуємо від нашого ректора Олександра Григоровича Самойленка, за що йому дуже вдячні. 

Перші відбіркові етапи триватимуть 3 дні, а за цей час потрібно за щось жити, харчуватися. Проте плануємо поїхати в Одесу насамперед задля досвіду. Я одного разу поспілкувався п’ять хвилин з одним редактором, зрозумів, що людина крутиться в цьому ремеслі давно, багато що знає, є професіоналом своєї справи. Так само й на «Лізі сміху». Тобі там розкажуть деякі тонкощі та секрети ремесла, що буде неоціненним досвідом для розвитку команди (а це є вкрай важливим для мене). Не буду загадувати все наперед, побачимо, що з цього вийде. Але дуже хотілося б.

 

Звісно (швидко відповідає).

 

Взяти, наприклад, «Розсміши коміка». Ти приїжджаєш до Києва на кастинг зі своїм матеріалом. Людей - маса, причому різного віку та рівня. Чекаєш своєї черги, вже зареєструвався. Тебе викликають, показуєш все, що тільки можна. Після цього ти ідеш до редактора. Якщо матеріал сподобався, заповнюєш анкету, записують на ефір. Потрапиш ти туди чи ні – не факт.

Треба проявити себе на високому рівні, показати щось неординарне, незвичайне, прикласти максимум зусиль. Дуже важко потрапити на такі глобальні телевізійні проекти. Проте починати з чогось треба. Розпочавши із тих самих масовок, отримаєш досвід, «засвітишся», на тебе звернуть увагу, кликатимуть на щось серйозніше.

Якщо нас помітять на фестивалі «Ліги сміху», можуть запросити іще кудись. І пішло – поїхало. Звісно, треба старатися, просто так нічого не робиться та з неба не падає.

 

Усе разом насправді. Від того, чим ми займаємось, отримуємо величезне задоволення. Це дійсно правда. Звісно, на гуморі можна заробити. Але ми по суті на цьому зараз гроші не заробляємо, на корпоративах не виступаємо. Робимо все для душі. Коли ти жартуєш, і це в людей викликає посмішку, гарні емоції, це приємно, хочеться присвятити себе цій справі.

 

Звичайно, є й бажання, щоб впізнавали. Десь «засвітишся», забезпечиш своє майбутнє, підеш вгору. Гарно, коли поєднуєш корисне з приємним, коли те, чим ти любиш та вмієш займатися, ще й приносить прибуток, забезпечує тебе. Це ж чудово, коли ти не на заводі мішки тягаєш, а виступаєш на сцені.

 

Хотілося б і «засвітитися десь», щоб запрошували. Але передусім я займаюсь КВНом тому, що це мені подобається і я бачу, що приносить задоволення й іншим. Чому б і не займатися цим далі? 

- На твою думку, які є плюси й мінуси участі в телевізійних проектах?

Я не брав участь в телевізійних проектах, тому не можу сказати щодо мінусів (усміхається).

 

Ось, наприклад, у «Лізі сміху» була така команда «Заінька», наставником якої була Олена Кравець. Гравці “Заіньки” ввійшли в фінал, перед цим вони їздили на «Розсміши коміка». Там «засвітилися», поїхали на «Лігу сміху». Дійшли до фіналу, зараз вони знімаються в серіалі «Пацики». Команда себе проявила гідним чином. Хлопці молоді, а вже можуть забезпечити себе всім необхідним. Вони досягли все самі, це дійсно класно та заслуговує поваги.

 

У Руслана Ханумака, капітана «Заіньки», на «Вечірньому Києві» була окрема рубрика, він їздив по містах України, розповідав про них. Це ж класно, їздити по всіх куточках країни, світу.

 

Ти постійно в дорозі, подорожуєш, бачиш щось нове, набираєшся досвіду, перед тобою багато горизонтів та можливостей. Звісно, коли будеш відомим, просто в маршрутку вже не сядеш, інколи не вистачає часу на особисте життя, перебуваєш десь репетиціях, не встигаєш подзвонити батькам, побачити дівчину. Добре, якщо вони це все розуміють. Але плюсів, на мою думку, більше.

 

Мій ноутбук, напевно, талісман. Він із нами на всіх репетиціях та виступах. 

- Можеш згадати якісь курйозні ситуації під час виступів, коли щось пішло не так, і ви викручувались?

Перше, що пригадую, випадок у Славутичі (поміхається). У нас була мініатюра «Гопники». Її якраз ми грали з Сергієм Чечітком. Ми тоді переплутали місцями деякі мініатюри, звукорежисер викручувався, тому що музика різна, а ми не пам’ятаємо під яку що грати. Але це не важливо.

 

Значить, оголошують наш вихід, виходимо на сцену. Ми сидимо навприсідки, гигочемо, як гопники, хрюкаємо. Сергій повинен мені поставити питання. Дивлюсь, він хрюкає й дивиться на мене. Зал захлинається від сміху. Я тихенько опускаю мікрофон, питаю в нього: «Слова забув?». Він: «Так». І сміється. Ми ж це проганяли багато разів, вже все на автоматі. Я йому підказую, що він повинен у мене запитувати. Він питає, я відповідаю. Він далі мовчить, я знову опускаю мікрофон.
 

Це все було так неочікувано. Він дивиться на мене й хрюкає. Треба було кілька разів хрюкнути, а він не перестає це робити. Зал довго сміявся. Мені й самому смішно було. Оце такий курйозний момент був, було дуже смішно. Згадую, до сих пір сміюсь.
 

Це зрозумілі всім речі: хвороби, смерть і таке інше. Не можна жартувати про політику, бо краще “95 кварталу" це ніхто не зробить.

- Ти – капітан команди. Чи легко ним бути?

Ні, нелегко. Потрібно все організувати, усіх зібрати, кудись постійно бігаєш, щось шукаєш, у когось щось просиш, усе розписуєш, плануєш, керуєш усім процесом. На тобі постійно лежить велика відповідальність перед усім. Важко, насправді.

 

Але мені це подобається. На репетиціях розповідаєш кому що правильно зіграти, щось радиш, направляєш усе в потрібне русло. Це не так легко, як здається на перший погляд. Ти сидиш на роботі, розписуєш, хто де гратиме, роздумуєш, що зробити, аби в кінцевому результаті все вийшло якнайкраще. На роботі, припустимо, ти не до п’яти, а до шести. Чекаєш, щоб усі прийшли, бо в когось пари, навчання в різні зміни. Важкувато буває.
 

Наприклад, той же «Вечір чорного гумору». Нервуєш, тому що все на тобі, домовляєшся, аби все вийшло, як треба. Буває, дивлюсь, що хтось недопрацьовує щось, лінується, починаю відразу зриватися.

- Ти суворий капітан?

Я б так не сказав. У мене немає такого, як учитель заходить до класу, а всі бояться й слова мовити, сидять навшпиньках. Працюю зі всіма на рівних. Коли треба в чомусь «включити капітана», тоді кажу: «Так, друзі, давайте працювати”. Як дівчата сядуть разом, почнуть розмовляти між собою (бо на те вони й дівчата), це дратує. Тоді – так.

 

А в іншому - ні. Не вважаю себе суворим капітаном, «боса начебто не включаю». Дякую всім за старання, ціную кожного гравця, бо вони в мене найкращі. Постійно радимось між собою.
 

З Аліною Квітковською маю тісний дружній зв'язок, працюємо разом уже 5 років. Сергій і Павло вже в Києві, а Аліна залишилась. Проводимо паралель, що вона – Олена Кравець, а я – Володимир Зеленський. Давно в цьому крутимось, варимось, мені з нею комфортно працювати, Аліна мене постійно підтримує, як зрештою і вся команда.

- Що для тебе КВН?

Для мене, це більше, ніж гра. Це не просто вийшов і виступив. Я повністю віддаюсь цій справі.
 

Маю взагалі два захоплення: КВН і футбол. Через виступи трохи закинув футбол, на тренуваннях не був уже більше 2 тижнів. Хоча раніше він був у мене на першому місці. 
 

КВН – це більше, ніж гра, ніж просто гумор. Це дуже важлива частина мого життя насправді, цим я живу.

- Футболом ти професійно займаєшся?

Граю за збірну університету, на Відкритому Кубку Ніжина, на район.

 

Так, у школі чемпіоном області був. На Кубку Ніжина були призові місця. Перераховувати довго. На чемпіонаті області не граю, на велике поле не виходжу. Я – арбітр на область, обслуговую матчі, суддя. На район, коли виходжу, вже граю.
 

- Від кого успадкував почуття гумору?

До цього причетні мої два дядьки по маминій лінії й тато. Дуже схожий на них, тато теж буває жартами «вистрелює». Відчуваю, що це все пішло від них. Маю старшого брата, який більш серйозний та стриманий, хоча й може інколи пожартувати.
 

У мене якось це все повелося ще зі школи, через свій темперамент та любов до гумору мав деякі проблеми з поведінкою. Викликали маму, оскільки на уроках багато розмовляв, щось придумував, пародіював учителів. В університеті з’явилась гарна можливість розкрити свій потенціал та показати себе.

- Бачу, що КВН в твоєму житті з’явився ще з шкільної лави…

Так, в 11 класі, пам’ятаю, перший рік проводили КВН, грали 10-11-ті класи. Я теж брав участь у цьому. 6 років минуло, перший раз…

 

Коли вступив до університету, тут і факультетські й міжфакультетські змагання. Усе пішло-поїхало. Чудовий час, як-не-як.
 

Школа, студентське життя. Любив відпочивати.
 

Радіють, підтримують. Мама постійно перед кожним виступом бажає "ні пуху ні пера". Почав займатись КВН - з’явилась і робота в університеті, є багато плюсів. Я не шукаю роботу хтозна - де, усе під рукою.
 

- Тобі допомагає гумор у житті?

Так, звісно. Посміхаючись людині, жартуючи, викликаєш в неї посмішку, налагоджуєш контакт, тісний зв'язок, знаходиш підхід до кожного, знайомишся. Це мені дуже допомагає.
 

Треба, звісно, знати де, коли і з ким жартувати. З однією людиною можеш довго сміятися, а з іншою можна пожартувати зовсім трішечки.

- Рецепт успішної команди КВН?

У кожного колективу повинен бути гарний мікроклімат. Коли приходиш на репетицію, недолюблюючи при цьому якусь людину, тоді й нічого не вийде, праця стає нестерпною каторгою.

 

Коли в команді все добре, усі мають почуття гумору, розуміють один одного, підтримують, тоді й працювати легко, досягаєш високих результатів. Усі стають злагодженим механізмом однієї ланки. У нас бувають і сварки, але все відразу затихає, оскільки розуміємо, що всі на нервах, працюємо задля одного результату, єдиної мети.
 

Футболом би, мабуть, займався. КВН вже довгий час у моєму житті. Щодо роботи, навіть не знаю. Рік тому була думка піти служити в армію, але потім передумав.
 

Якби не КВН, життя було б сірим, нудним. Через цю важливу частину мого життя я познайомився з багатьма людьми, знайшов кохану, багато кого знаю й хто мене знає. Це дуже допомагає.

- Чи є в тебе якась мрія?

У мене є мрія, але карти не хочу розкривати завчасно та розповідати все наперед. Є багато планів, працюю над їхньою реалізацією. 

 

З неба просто так нічого не дається, потрібно боротися за своє щастя, вперто йти до своєї мрії, коли ж дійшов до неї – ні в якому разі не можна зупинятися, треба прагнути до чогось більшого. Так буде й цікавіше. Жити без мрії не можна.
 

Ціную в людях почуття гумору, доброту, прагнення до справедливості, коли людина відстоює свою думку. Як на мене, потрібно бути добрішим до кожного, людянішим, чуйнішим. Кажуть, краса врятує світ, але якщо вона поєднується з добротою – це взагалі гарний дует, який руйнує зло.
 

Приходьте в зал НДУ, підтримуйте наші проекти. Хочу, щоб кожен отримував насолоду від наших виступів, бо ми працюємо для вас, щоб про Ніжин в інших містах склалась гарна думка та враження. Щоб коли приїхали в Хмельницький, почули: «Виявляється в Ніжині, окрім огірків, є Ніжинський державний університет і гарна збірна КВН».
 

Ми позиціонуємо себе як збірна команда НДУ й Ніжина вцілому. Робимо певний вплив у культурне життя міста, показуємо, що є такий вуз і талановита молодь. Якщо нас підтримуватимуть, то ми й в свою чергу не підведемо, віддаватимемося на всі 100%, радуватимемо вас своїми виступами.