«Це було восени. Погода, м’яко кажучи, несприятлива. Був сильний вітер, - пригадує рятувальник Сергій. – Як вже потім нам розповіли, хлопці собі чаркували, опісля – один із них вирішив «погратися» в гарного господаря і обпиляти величезне дерево, що стояло на подвір’ї. Чоловік виліз на верхівку тополі і взявся за інструмент. А вже за кілька хвилин став заручником спиляної деревини, яка його притисла. Рука і нога опинилися в одному полоні. Його просто «склало». Випадковий перехожий викликав швидку. Медична допомога прибула, але що вони вдіють? Не полізе ж фельдшер на 15-метрову тополю. Викликали нас. Вже почало вечоріти. Ми розгорнули пожежну драбину. Її довжина майже одинадцять метрів. Але й цього не вистачило, щоб дістати «бранця». Добре, що той самий перехожий виявився небайдужою людиною.
Він ще до нас виліз на дерево і підтримував недолугого дроворуба. Тож, коли я туди забрався, хлопчина мені допомагав. Я взяв бензопилу і почав обпилювати гілля, що привалило постраждалого. Деревина була чимала – десь понад двадцять сантиметрів в діаметрі. Чоловік вже не відчував ні руки, ні ноги. Він не кричав, не лаявся, просто благав звільнити. Вже за деякий час нам вдалося спустити потерпілого на землю за допомогою спеціальних мотузок. Його повезли до лікарні на обстеження. Але головне, що він витримав і до останнього лишався при свідомості».
Начальник державної пожежно-рятувальної частини №15 Олег Пінчук пригадує не одну історію, коли його хлопцям доводилося рятувати тварин, хоч це і не входить до їхніх обов’язків. Але все-одно брати наші менші не є винятком для рятувального підрозділу. Один з випадків запам’ятався найбільше, коли вдячна вівчарка на радощах, що їй допомогли вибратися з каналізаційного колектора, втекла у пожежному поясі, який призначений для страховки рятувальників на висоті.
«Про тварину, яка два дні не могла самостійно вибратися з бетонної пастки, нам повідомили мешканці житлових будинків, - розповідає Олег Володимирович. - Люди почули, як з отвору незакритого колодязя доноситься гавкіт та скиглення собаки. Її підгодовували, але витягнути ніхто не наважувався. Хто зна, як поведе себе велика породиста тварина. Коли ми прибули на виклик, один наш хлопчина – Костя Ніколайцев – все ж таки відважився і спустився до технічного колектора, аби підняти пса на поверхню. Пам’ятаю, як він з ним балакав, говорив йому пестливі слова, а вже потім почав вдягати пожежного пояса. Перелякану тварину, яка навіть не опиралася, витягли з двохметрової пастки на поверхню. Та ніхто не подумав, що собака, відчувши волю, чимдуж пуститься навтіч. Довго ще ми носилися за вівчаркою, щоб відібрати в неї частину свого бойового костюму (сміється)».
А скільки разів доводилося «надзвичайникам» рятувати людей від нашестя небезпечних комах.
«Кілька років тому був такий період – справжня навала шершнів. Навіть не порахую скільки людей до нас зверталося, аби ми надали допомогу, - пригадує посадовець. - Всі ми знаємо, що укус цієї комахи може призвести навіть до смерті. Тому самотужки люди не наважуються боротися, а куди ще звертатися, як не до нас... Зазвичай, шершні утворювали великі гнізда прямо у будинках, часто під стріхою, а іноді опускалися навіть донизу. Вони прогризали дошки і навіть жили під шпалерами. Звичайно, людей це лякає, особливо, коли вдома є діти. Тож неодноразово доводилося рятувати наляканих земляків, а гнізда небезпечних комах руйнувати. Працюємо ми в спеціальних костюмах і так має бути завжди. Бо я якось мав необережність нашвидкоруч «вигнати» розлючену комаху от і постраждав від її укусу. Хвала Богу, живий лишився».
«Ти на службі, а я на підборах...»
А от скільки людей довелося врятувати за роки служби із снігового полону, хлопцям навіть тяжко пригадати. Але найбільше запам’ятався березень 2013-го. Того весняного місяця, мабуть, не забуде ніхто.
«Тоді жертвами снігопаду ставали легковики, вантажівки, автобуси, і навіть машини швидкої допомоги... Понад дві доби ми навіть додому не верталися, - згадує начальник караулу Юрій Курило. - Скільки транспортних засобів довелося витягнути із березневого снігу не пригадає, мабуть, ніхто. Запам’ятався випадок, коли до годовалої дитини, у якої був приступ астми не могла доїхати швидка. Село Миколаїв віддалене і туди зовсім не було дороги. Там були жахливі перемети. Ледь пробилися до в’їзду в населений пункт. А там лопатами розгрібали. Насилу таки вдалося дісталися до родини, яка вже не вірила в порятунок. Фельдшер зробила укол і ми передали дитину у швидку, яка повезла вже до лікарні. Не встигли повернутися, як нам телефонують, що ще в одному заметеному селі жінка народжує. Словом, є що згадати».
Не без посмішок рятувальники розповідають про жінок за кермом. Схоже на анекдот, але це реалії життя.
«Більше всього подобається надавати допомогу діловим баришням. Автівка по бампер в снігу, вона сидить спокійно носик припудрює. Кажемо, покажіть, куди трос чіпляти, а вона, мовляв, це ваша робота, як я вийду на підборах у такий сніг... І таких – чимало», - посміхається пан Пінчук.
Ось така робота з родзинками у наших героїв. Та це лише кілька історій... Найголовніше, що всі з хеппі ендом. А загалом робота рятувальника – це постійний ризик, адреналін і гострі відчуття.
Сніжана Божок, "Чернігівщина" №31 (588) від 4 серпня 2016
