Завантаження ...
banner

Поліцейський задавив насмерть 10-річного Богдана Нагорного. Подробиці жахливої ДТП

19 січня у Монастирищі серед білого дня неподалік школи загинув хлопчик. Його вбила машина «ВАЗ-2109». За кермом був 24-річний Іван Пігаль, старший лейтенант, інспектор сектора реагування патрульної поліції Ічнянського районного відділення

19 січня у Монастирищі серед білого дня неподалік школи загинув хлопчик. Його вбила машина «ВАЗ-2109». За кермом був 24-річний Іван Пігаль, старший лейтенант, інспектор сектора реагування патрульної поліції Ічнянського районного відділення. Його підозрюють у скоєнні ДТП, що спричинило смерть потерпілого. «За фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 286. Стаття передбачає покарання — позбавлення волі на строк від 3 до 8 років та права керування транспортними засобами до 3 років або без такого, — повідомляє прес-служба облпрокуратури. Прокуратура області проводить розслідування.


Богдан Нагорний, ДТП


Був талановитою дитиною

У п’ятому класі, де навчався Богдан, про хлопчика нагадує його фотографія, малюнок котика біля дошки і кілька вазонів з квітами.

— Богдан дуже любив квіти. Він з дому приніс кілька горщиків, прикрасив їх, — пригадує 57-річна Ніна Кузьменко, класний керівник. — Чиста, світла душа, справедливий. Відмінник, захоплювався історією, географією, біологією. Писав вірші, грав у шкільній виставі, малював, багато читав. Чого не знаходив у книжках, відшукував у Інтернеті, потім розповідав на уроках. Розумний не по роках. Ми сподівалися, що за кілька років Богдан представлятиме нашу школу на предметних олімпіадах. А ще це був дуже вихований хлопчик.
У класі вісім учнів. Є у сім’ях молодші діти, старші з ними граються. У Богдана — п’ятирічна сестричка. Та він мало часу проводив з нею. Я запитувала: «Чому?» «Софія мене обіжає. Я не можу її вдарити, вона ж дівчинка». А ще він дуже любив маму. На перервах бігав до неї на роботу, у магазин через дорогу, — розповідає Ніна Борисівна. — Того дня Богдан затримався у школі, ліпив з однокласниками і малював. Десь о 15.05 пішов. А потім сталася трагедія.
 
За 25 років існування школи це перший випадок. Хоча школа над трасою, що йде на Київ. Щодня мимо проїжджають зерновози, фури, джипи і т.д. Того дня дорога блищала, як дзеркало, такий лід був. Нас обурило те, що після смерті Богдана, вже під вечір, приїхала машина і стала посипати трасу. Солі натрусили стільки, що наступного дня, в мороз, по дорозі калюжі стояли. На виховній годині хлопчик розповів, що збирається раненько святити воду. Та так і не сходив. Встав о шостій ранку. Бабуся не пустила, бо собаки селом бігають і лисиці.
 
Біля школи ні зебри, ні лежачих поліцейських

Шкільний двір якраз над дорогою. Справа від входу, кроків за двадцять, стоїть зігнутий знак пішохідного переходу. Є інший, зліва, на протилежному боці подалі, а не навпроти, між ними метрів 50. І ніякої зебри. Отож, де той пішохідний перехід, кожен має визначити на око. Немає і лежачих поліцейських.

— Ми завжди дітям говоримо, будьте обережні і уважні, коли переходите дорогу, — каже 47-річна Світлана Шингирій, директор Монастирищенської школи. — Стараюся завжди контролювати, як дітки сідають у шкільний автобус. Виходжу на ганок і дивлюся. Так було і того дня. Учні посідали, я повернулася і пішла в школу, пройшла метрів п’ять, як почула з вулиці пронизливий крик: «Моя дитина». Вискочила, дивлюся, на узбіччі лежить щось темне. Я підбігла, а то Богдан. Личко у крові. Поряд його мама Юля. Я нахилилася, відкрила йому повіки. Око дивилося на нас з мамою. Я закричала: «Юлю, він живий». У роті Богдана пульсувала кров. Це вже згодом я зрозуміла, то були передсмертні конвульсії. Підбіг лікар з амбулаторії. Я кричала: «Робіть що-небудь». Він послухав пульс, сказав: «Його з нами немає». Я не вірила і мама теж. Вона просила: «Богдан, синок, тільки не вмирай». А я кричала: «Шукайте дзеркальце, мобілку, щоб приставити до рота і носа, чи дихає. Дали мобілку, нічого. Та я все ще сподівалася. Приїхала «швидка допомога» з Ічні. Я не втрачала надії, просила: «Спасайте». Медики підтвердили, що вже все...

 
Приїхав слідчий. Я бачила, як він оглядав Богдана. Ноги були поламані, все тільце ходором ходило. Я як уявила, який біль дитина терпіла, — Світлана Володимирівна закриває обличчя руками і плаче. Трохи заспокоївшись, продовжує. — Зателефонувала у морг, у Прилуки. Там сказали, смерть була миттєва. Трохи від серця відлягло, що хоч не відчував страшенного болю.
 
— А водій що?

— Обхопив голову руками.
 
— Ваню, що сталося? — допитувалася. А він біля машини ходить туди-сюди. І слова не міг вимовити, був у шоці. Іван хороший хлопець. Він їхав з Ічні додому, з роботи. Був у формі. У нього є дружина і дитина 9 місяців. Прибігла мама Івана, Ольга, впала і кричала: «Я любі гроші заплачу, тільки врятуйте дитину». Вона знає, що таке втратити дитя. Десь 1,5 року тому на її 50-річчя приїхала дочка Юля з онуками. Пішли митися, і дочку убило током, бойлер був не заземлений. Тепер отаке горе з Ванею.
 
— Світлано Володимирівно, якісь передвісники біди були?

— Юлі, мамі Богдана, снилися покійні свекри. А мені в понеділок так не хотілося йти на роботу. Прийшла, жаліюсь колегам, а вони — то ви стомилися, більше треба відпочивати.
 
Цього ж дня я помітила, голубів перед школою немає. Кажу кочегару: «Залізь на горище, подивись», і сама за ним. А там птахи мертві, десь 100 штук, і лише п’ятеро живих літає. Я до магазину, купила зерна, щоб погодувати решту.
 
Від чого вони загинули, невідомо.
 
Десь років три тому був такий мор. Тоді вони протруєного зерна на точку наклювалися. Та нині тік порожній. Ми погодували голубів.
 
Богдан теж любив дуже і птахів, і тварин.
 
Перебираю у пам’яті ті дні і пригадую, моя увага була прикута до Богдана. То зупинила його двічі, бігав через дорогу. На перерві: «Чого?», — питаю. «У бібліотеку, мені книжки треба, а в шкільній вже розібрали. Двічі збігав, зачинено». Потім бачу у вікно, біжить до мами в магазин. Я йому ще зауваження робила.
 
— Ось, подивіться, — показує Світлана Володимирівна на один зігнутий
знак пішохідного переходу. — Що не розігнем, хтось знову його до 45 градусів згинає. Де точно перехід, невідомо. Отут дорожники гілочки поклали, — показує на місце, — отам рюкзачок Богдана лежав, а отам він сам. Я не можу спати після пережитого, — каже директор.
 
Міряю кроками від того місця, де, приблизно, машина наїхала на дитину. Моїх 33 кроки. Це стільки авто його тягло.
 
«Я не знаю, знайду правду чи ні. Але дуже хочеться»

Мати Богдана Юля у жалобі.
 
— У мене наче хто шматок серця вирвав і лишилася рана, яка щемить і болить. Богдан був моєю надією. Чоловік покинув, коли я була вагітна Софією. Він не платить аліментів, не цікавиться життям дітей. Я старалася дати дітям все, яку тих, що з батьками. Бо мужиків може бути скільки завгодно, та вони не варті дітей, — каже Юлія Нагорна. — Дорога справді того дня була дуже слизька. Та чому її ніхто не посипав? Школу, сільраду опалюють, є шлак, попіл. Невже не можна хоч частину від паркану до паркану біля школи потрусити? Хтось зекономив гроші на машині піску, купив собі дорогої ковбаси. І за це заплатив життям мій син. Дитя переходило дорогу навпроти школи. В цей час там стояв шкільний автобус, і Богдан обходив його. Думаю, автобус був припаркований неправильно. Я не бачила, як все сталося. Невідомо, яка швидкість автомобіля була. Сина колошматило під машиною, доки вона його тягла. У довідці написали: черепно-мозкова травма, перелом основи черепа і т. п. А ще у нього перелом шийного хребця, пошкоджений хребет, перебиті руки і ноги. Минуло 10 днів, а зі мною ніхто зі слідчих не зв’язувався і контактів не залишав. Ніхто нічого не каже. Лише схема з місцем у мене є.
 
Жінка показує аркуш паперу з підписом слідчого облпрокуратури з особливо важливих справ Олександра Тищенка. Під номерами: 1, 2, З і т. д. позначені місця, де перша кров, уламки авто і на віддалі від них, де лежало тіло.
 
— Коли Богдан випав з-під машини, люди спочатку подумали, колесо відпало. Я не знаю, знайду я правду чи ні, але дуже хочеться.
 
Чи я потерпіла сторона? Чи, може, Ваня? Таке враження, ніби всі знущаються наді мною. Якби я була за кермом, звернула б. Сама врізалась би в паркан, в кучугуру, в кущі, в магазини, тільки не в дитину, — говорить мати.
 
Іван був по формі вдягнений. Бачив же, що автобус стояв. Так зупини водія, він же свідок. Ти ж поліція. Та, коли приїхав слідчий, автобуса не було, без нього схему складали. До речі, коли їхала прокурорська машина, у Монастирищі на слизькій дорозі злетіла з траси, довелося її витягувати.
 
Я хочу, щоб слідство вказало винного. Хоча і усвідомлюю, сина не повернути.
 
— Іван приходив до вас, висловлював співчуття?

— Ні. Приходили його мати і дружина, принесли гроші. Сказали: «Ми не відкупляємося. А, як усе село, помагаємо. Присудять, так присудять». Односельці підтримали мене, сільрада дала 150 гривень... Я не маю грошей на адвоката, та без нього мені, певно, не обійтися. Бо вже зараз все покрите таємницею. Говорять, є свідки, навіть відео з реєстратора. Та це лише чутки. Я ж хочу знати правду. Кого б не покарали, він відсидить і вернеться до своїх дітей. А моя дитина до мене ніколи... — втирає сльозу бідна мати.
 
Підозрюваний у скоєнні ДТП Іван Пігаль був тверезий, визначила експертиза. Хотілося озвучити і його позицію про те, що сталося. Вдома його не було. Спілкувалася з матір’ю Ольгою Михайлівною.
 
— Хлопчик не переходив, перебігав дорогу, свідки є, — сказала. На моє прохання поговорити з Іваном, набрала його по мобільному. Через трохи сказала, доки йде слідство, ніхто нічого коментувати не буде.
 
Як з’ясувалося, Пігаль не відсторонений від служби.
 
Чому по формі у робочий час їздив селом? Має з’ясувати службова перевірка.
 
* * *
 
«В зимнім небі тихо ангел пролітав.
На святе Водохреща до храму поспішав.
Та почув страшенний материнський крик.
Він у серце ангела стрілою проник.
Що ж страшне там знову сталось на землі?
Що кричать нелюдським криком матері?
Одна мама сина кладе в домовину.
Друга проклинає нещасну годину».
 
Ці рядки після смерті 10-річного Богдана Нагорного з села Монастирище Ічнянського району написала його мати 33-річна Юлія Нагорна.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №5 (1604), 2 лютого 2017 року
Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: