Завантаження ...
banner

Як чернігівські журналісти курсантами ставали

Академія державної пенітенціарної служби України цього тижня провела цікавий експеримент — запросила чернігівських журналістів прожити один день життям звичайного курсанта

Експеримент, журналісти


Академія державної пенітенціарної служби України цього тижня провела цікавий експеримент — запросила чернігівських журналістів прожити один день життям звичайного курсанта. Відмовитись від такої можливості було неможливо, тож участь у ньому взяв і журналіст сайту gorod.cn.ua Олександр Малаш.

21 лютого, 17.55. Вже трохи запізнююсь, адже домовлялись прибути трохи раніше, хвилин за 10 до 18-ї. Швиденько забігаю на сходи і до прохідної. Там вже чекає Світлана Ющенко, яка очолює пресс-службу Академії і яка й організувала цей ексеримент. Виявляється я вчасно і ще, навіть, не останній. Збираємося в кабінеті першого проректора закладу Олександра Олійника, де ми ще раз, вже вкотре, уточнюємо деталі.


Експеримент, журналісти


Нас четверо — Ігор Юхрименко з обласного радіо, Лілія Мельник з обласного телеканалу “Сівер-Центр”, Юлія Мурашко з телеканалу “Дитинець” і я, Олександр Малаш, з сайту gorod.cn.ua. Ніхто з нас в армії не служив, що буде далі — про це лише здогадуємось.

Питань майже немає. Та й про що питати, коли загалом суть експерименту — прожити день курсанта — зрозуміла, а от про його деталі немає жодного уявлення. Залишається лише чекати і все пробувати на собі.

Сюжет Лілії Мельник з телеканалу “Сівер-Центр”

Сюжет Юлії Мурашко з телеканалу “Дитинець”


Весь час в ході нашого експерименту нас супроводжували і у всьому допомагали офіцери —
полковник Сергій Царюк, начальник юридичного факультету, Олексій Шеремета, “самий злий полковник” (так його відрекомендував наступного дня ректор Академії), полковник Олександр Дондик і, звичайно ж, Світлана Ющенко. У цьому була, мабуть, найбільша відмінність нас, журналістів, від звичайних курсантів. Хоча, з іншого боку, першокурсникам перший тиждень вони теж, мабуть, допомагають, так само як і нам.

У першу чергу ми селимось у кімнати. Вони на першому поверсі гуртожитку, фактично відразу біля входу. За нами закріплено 106-а та 107-а, щоб ми їх не переплутали, та й просто могли знайти (з першого разу розібратися в лабіринтах Академії досить складно) — на дверях прикріплено таблички з іменами тих, хто там житиме. Нам з Ігорем дісталась 106-а. Кімнати тримісні, тож можемо обирати де хто спатиме; є шафи для одягу і речей та навіть телевізор. Є й інтернет, от тільки до нього за два дні я так і не добрався. 


Експеримент, журналісти


Отримуємо розпорядок дня. Форма — футболки, штани, кітелі, бушлати, шапки — чекають нас у шафах. І відразу ж виникає проблема — одна з футболок явно замала. Такі ж самі негаразди виникать і зі штаньми. Серед офіцерів невдоволення — ми приїжджали завчасно, підбирали розмір форми, тож вона мала б підходити якщо не ідеально (для дівчат складно підібрати малі розміри) то принаймні добре. Починаються телефонні дзвінки, з'сування причин проблеми. І тут виникає думка, а чи не переплутали нашу форму, чоловічу, з формою дівчат? Так і є! Дівчата у сусідній кімнаті теж у паніці — один з комплектів на них просто величезний. Тож ми міняємось і проблему для нас вирішено. Але неприємний осад у наших капітанів залишився, це помітно на їхніх обличчях. Свтілана Ющенко, коли говорю, що все добре, розібрались, все одно незадоволена: “Це ж військова частина. У нас це неприпустимо, такі помилки можуть дорого коштувати”. Те, що для нас комічно, для них, працівників пенітенціарної системи, як і для військових, справді має інший сенс — у них інший рівень відповідальності, дрібниці можуть коштувати здоров'я або й життя.


Експеримент, журналісти


Далі вже очікувані проблеми у дівчат — ремені на їх мініатюрні фігури не застібаються, треба пробивати нові дірки. Після цього, доки чекали вечерю, нам провели коротку екскурсію до медпункту на випадок якщо стане зле чи отримаємо травму. І, звичайно ж, познайомили з курсантами, з якими ми проведемо весь наступний день. 

Вечеря! Всі курсанти шикуються в коридорі і звідти по черзі йдуть до їдальні. Як у школі класами, так і тут групами — спочатку мити руки, потім на кухню отримувати їжу і далі за столи. Тарілки треба знімати з підносів, а їх відносити на кухню, щоб інші курсанти могли ними скористатися. Дивує багато чого: увімкнутий телевізор, грає музика, всі сідають хто куди хоче і з ким хоче — все довільно, від військового жорстокого режиму тут тільки форма. Єдине що більш жорстко регламентовано — це час, за який треба встигнути повечеряти. Свіже картопляне пюре зі смаженою рибою і млинці з медом з'їдаються душе швидко не тільки курсантами, але й журналістами.


Експеримент, журналісти


Далі перший маленький екзамен — пришити підкомірець — смужку білої тканини для того, щоб не натирати шию. Зробити це треба так, щоб зовні, на зеленому камуфляжі, не було білих швів. На допомогу нам приходять курсанти, сержанти Владислав Васильєв і Владислав Іванкевич. Це насправід нескладно, головне зрозуміти принцип, як пришивати. Якщо не враховувати часу на пояснення, ми витратили на пришивання підкомірців хвилин 10. А потім трохи поговорили з хлопцями про те, чому вони обрали саме Академію пенітенціарної служби.


Експеримент, журналісти


Владислав Васильєв, сержант, родом з Хмельницького. Стати військовим хотів з дитинства, планував піти у прикордонну службу, але почалася війна, АТО. Три роки навчався у військово-спортиному ліцеї, а закінчивши його вступив до Академії. Розмовляючи про навчання, різні ситуації торкаємось питання військового братства:

Владислав по-дорослому серйозно відповідає. - Ви знаєте що таке школа і що таке військова форма? Коли ти в військовій формі, не має такого, що оцей поганий, до нього чепляємось. Ми всі один за одного стоїмо. За взвод стоїмо, за курс стоїмо, за Академію. Тобто курсанти це люди до яких можна у будь-яку хвилину звернутися і він тобі допоможе. Це і називається братство. 

Владислав Іванкевич, теж сержант, родом з Києвської області. В Академію пішов навчатися відразу після школи:
 
- Я пішов відразу після 11-го класу. Хотів піти в армію, але почалися Майдан, АТО. Мама каже: “В армію ти вже точно не підеш!”. І тоді я дізнався про цей коледж (Академією коледж став у період його навчання тут — авт.). Мені було цікаво вчитися, цікаво знайомитися з засудженими, дивитися як вони відбувають покарання. І затягнуло. Зараз зовсім про це не шкодую. 
 
Так само задоволений він Академією:
 
- Тут змінювати немає чого. Ми вступали в коледж, провчилися два роки і з коледжа зробили Академію, випускаємось зараз з європейським дипломом академії.
 
Далі для нас, журналістів, провели екскурсію гуртожитком Академії. Виявляється хлопці і дівчата живуть окремо, відгороджені одні від одних металевими дверима. Кімнати за розміром такі ж як у нас, тільки ліжка двоповрехові, живуть по 6 курсантів. Дозволяється багато — прикрашати стіни, користуватися власними рушниками, займатися рукоділлям і користуватися ноутбуками. 


Експеримент, журналісти


Але в гуртожитку живуть не всі. За словами третьокурсників з їхньої групи приблизно 60 відсотків курсантів живе у місті на квартирах. Але знову ж таки, під контролем офіцерів Академії. Полковник Сергій Царюк розповів, що перш ніж відпустити свої вихованців жити у місто, офіцери перевіряють умови проживання, можуть поспілкуватися з господарями квартири. Крім того дзвонять, перевіряють як доїхали додому після занять, можуть приїхати в гості. І це не тільки для контролю, а й як піклування за ними, щоб раптом нічого не трапилось.

Перепитую у курсантів, чи хоча б іноді вдома вони перевдягалися у цивільний одяг і виходили гуляти в місто. Відповідь була категоричною: “Ні. А навіщо?”. Вийти в місто без форми — це ризик натрапити на офіцера Академії, а відтак і бути відрахованим. Можливість навчатися в Академії хлопці цінують більше ніж ризиковані виходи в місто.
 
Відбій в Академії о 10-й годині. Ми, журналісти, теж ховаємось по кімнатах. Але не спимо, а займаємось своїми справами — хто дзвонить додому, хто читає. Режим порушуємо...
 
До підйому всі готувалися завчасно. Розуміючи, що курсанти вдягнуться швидше за нас, ставимо будильники на раніший час — я на 5.50, дівчата — не знаю, але мабуть на 5. У них інші проблеми — крім зібратися, треба ще зустріти своїх операторів і підготуватися до зйомок. За словами полковників, вставати раніше практикують і самі курсанти, коли щось не встигають зробити. 
 
Ранок, на годиннику 6.00. Виходимо на плац, разом з усіма. На вулиці ще темрява. Я вже й забув, як це робити ранкову зарядку: 1,2,3,4; 1,2,3,4... Ми стоїмо позаду, ледь бачимо кізь спини курсантів того, хто проводит зарядку і уявлення не маємо як виконувати ті чи інші вправи. Хоч вони такі ж, як були колись в школі чи університеті, але є відмінності і це найбільше збиває — по пам'яті робиш як колись, а тут це трохи інакше. Тим не менше, вже на другому чи третьому рахунку підлаштовуюсь і намагаюсь не відставати. Спочатку вправи для шиї, потім руки, спина, ноги, а на завершення присідання і віджимання. Здається нічого складного, але розтяжка і присідання ще дадуть про себе знати наступного дня! 
 
Перепочинок, прибирання ліжка, сніданок. А далі — шикування на плацу, перевірка зовнішнього вигляду і, під звуки оркестру, розведення на пари. Нас попереджали, що ми можемо не марширувати разом з усіма, але ми це зробили. Звичайно ж, спочатку збиваючись з ніг — ліва-права, гублячи своє місце, але пройшли!


Експеримент, журналісти


Андрій Дордука
, курсант нашої групи поділився своїми враженнями про навчання в Академії. Сюди він прийшов, тому що навчався у військовому ліцеї і вирішив продовжити начання далі. Питаємо як йому виконувати таку роботу, як пришивання підворотничка, “підшиви”, адже шити — традиційно вважається жіночою справою

 - Це не жіноча справа а й чоловіча також. Підшиватись треба тому, що може бути подразнення.
 
Лілія Лопата, яка родом з Куликівки Чернігівської області, поділилася своїм баченням майбутньої професії працівника пенітенціарної служби:
 
- Я не вважаю, що це дуже складна професія, тому що зараз жінки стали більш вольові більш сильні духом. Особисто для мене вона цілком нормальна. Я з 8-го класу школи полюбила форму і зараз дуже горжусь тим що вступила в цей заклад. За ці роки доки я тут навчаюсь у мене дуже багато досягнень і це багато чого варте. Тут я більш серйозно почала займатися спортом, отримала звання - я командир взводу.
 
Вставати о 6-й годині ранку — це не є складним. - додала дівчина. — Для мене це як підтримка форми, фізичної та духовної, укріплюється характер, стає більш стійким до таких речей. Я вважаю, що інші дівчата мене у цьому підтримають.
 
Прийшла черга й занять. Перший предмет — Криміналістика. Веде предмет Віталій Віговський. Наше завдання — скласти фоторобот уявного злочинця, роль якого виконує один з курсантів. Він заходить до аудиторії, кілька хвилин ми всі його розглядаємо, намагаючись запам'ятати обриси обличчя і особливі прикмети. Коли він виходить — починаємо працювати: в програмі Faces з окремих елементів намагаємось скласти якомога подібніше до реального обличчя. Виходить у всіх по різному, без таланту художника і пам'яті не обійтися. Так і в реальності — навіть якщо фоторобот малюватиме талановитий художник, абсолютно точний портрет злочинця зробити не вдасться. Його обличчя словами описують постраждалі чи свідки, які часто бачили його кілька секунд, перебувають у стресовому стані. Тому, за словами Віталія Леонідовича, у більшості випадків, фотороботи дають лише приблизне уявлення про зовнішній вигляд правопорушника, але навіть це краще ніж нічого.
 
А далі найцікавіше — виявити відбитки пальців і співставити їх з картотекою. Спочатку пробуємо знайти спеціальним магнітним порошком відбиток руки на аркуші паперу — це тренування. А потім виконуємо завдання — знайти і зняти відбитки пальців на скляному стакані, зафіксувати і описати їх. Насправді, це досить просто зробити з допомогою тих же магнітного порошку і скотчу. А далі найголовніше — знайти по картотеці кому вони належать і визначити 8 ознак (а в реальній практиці потрібно 16!), які доведуть, що це одна й та ж людина. Тут головне гарний зір і уважність. Справляються всі!


Експеримент, журналісти


Далі — фізична підготовка. Викладач у нас В'ячесав Сорокопуд, тренер з рукопашного бою — добре тренований чоловік з яскравими, закрученими догори вусами, які він іноді підправляє і ще більше підкручує. Для початку коротка розминка — розтяжка зв'язок рук і ніг, перекиди вперед і назад, а далі розбір конкретних випадків, конкретних прийомів. Як затримати людину, як звільнитися від захвату, захиститися від ножа чи палиці. Звичайно для нас це не повноцінне заняття, а лише ознайомлення, але все ж. Працюємо в парах з курсантами, по черзі опиняємося на підлозі. 

Коротка перерва і курсанти йдуть до буфету — тут є і звичайні булочки, і хот-доги. Після чого знову на заняття.
 
Наступний предмет — Кримінальне право, розбираємо структуру особистості злочинця. Викладає його вже добре знайомий нам полковник Сергій Царюк. Ми планували порушити правила і замість того, щоб сидіти на парі, поспілкуватися з викладачами чи студентами. Але не вийшло — так захопилися, що доки не розібрали надані нам приклади (а моїй групі дісталися серійні вбивці!) — заняття не залишили. 


Експеримент, журналісти


Завершували цей короткий, але надзвичайно насичений день коротка екскурсія, обід і підведення підсумків. Все проходило надзвичайно швидко.

 Полковник Сергій Царюк, про кількість вільного часу у курсантів:
 
- Насправді це нам так здається, що у них мало часу. Вони на першому курсі, поки йде період адаптації, ідуть один за одим і підхоплюються на цій хвилі. А на старших курсах вони вже мають певні навички, знають свій розпорядок дня і можуть чітко спланувати що їм треба. Наприклад ви сьогодні знали що вам треба вставати рано вранці, ви встали о котрій годині? Точно так і вони, знають що у них все іде по розпорядку, а ми не мінємо його і для вас також не міняли, і знаходять у ньому вільний час, коли можна зайнятися своїми справами, подзвонити мамі, написати комусь листа, зайти в той же Контакт чи ще щось. 

В принципі з кожним роком у них з'являється більше вільного часу. А на старших курсах ми дозволяєм їм і вихід за межі території, якщо немає якихось зауважень, наприклад до поведінки і ми знаємо, що вони люди відповідальні та дисципліновані. 
 
Олексій Тогочинський, ректор Академії про ідею проведення експерименту
 
- Що стосується цього експерименту, я вагався - 50 на 50, але дехто з моїх проректорів був категорично проти. Не те що ми там чогось боялись, але в силу того що у нас навчаються курсанти, ми не дуже хотіли ряд питань виносити на обговорення. Тим не менше Світлана Василівна настояла настільки, що я не зміг відмовити. І тим більше що у проректора по службі також була думка: “А чому б і ні? Давайте спробуємо!”. 

Я просив Світлану Василівну: “Давайте підготуємось, щось підкрутимо трохи, щоб це було краще ніж у повсякденному житті”. Вона відповіла, що нічого підкручувати не потрібно, все повинно бути реально, так як воно у нас відбувається. Після того як Світлана Василівна сказала: “Не заважайте” — я відійшов у бік і не втручався. 


Експеримент, журналісти


Олексій Тогочинський, ректор Академії про “двієчників”.

- У нас є студенти які навчаються на двійку. Ми їх примушуємо вчитися, але якщо нічого не виходить — тоді... Цього року відрахували трьох студентів за те що погано навчалися. Не дивлячись на те, що вони нам платять, а це йде частково у фонд оплати праці викладачам, ми на такі дії дивимось дуже суворо. Здали сесію на два бали — наказ підготували і відрахували. Нехай шукають себе в іншому місці. Тому, що це наш імідж і ми не можемо собі дозволити їх тримати.

З курсантами у нас трохи по іншому відбувається. Якщо курсанти не навчаються — є командир взводу який сідає разом з ними і допомагає. А не хочеш — буде по іншому. Я не можу зрозуміти тих батьків які цьому опираються. Є в нас такі випадки, коли батьки гоорять, що ми жорстко ставимося до дітей. Ми їм пропонуємо: “Пишіть заяву і переходьте на платний факультет”. У відповідь: “Ні, не хочемо”. Але й диктувати свої умови на рахунок того, як тут повинно бути — вибачте, з усією повагою до вас — цього не буде. Тут є колектив тут є статут, по якому живе навчальний заклад.

Експеримент завершився. Один день навчання спільно з курсантами пройшов надзвичайно швидко. Вже на зупинці, коли ми, журналісти, прощалися і роз'їжджалися по своїх домівках, весь час виникала думка повернутися. “І вечеря скоро!”. Це надзвичайний досвід, неперевершені враження і, що головне, погляд зсередини на те, що бачиш часто, але з зовсім іншого боку.
 
Академія пенітенціарної служби живе своїм життям, відмінним від того, яке у звичайних чернігівців. Тут свої правила, свій режим. Та й майбутня доля у курсантів академії відмінна. Вже за кілька років наші “однокурсники” будуть працювати за колючим дротом, в закладах пенітенціарної служби, в СІЗО і колоніях. Все чому їх вчать зараз в Академії має знадобитися їм у роботі — і дисципліна, і фізична підготовка, і здобуті знання.
 
Що ж стосується власне Академії — вона в Чернігові за кілька останніх років вийшла, мабуть, на перше місце серед закладів освіти. І не лише за статусом, а й за досягнення в багатьох напрямках, зокрема фізичній підготовці, спортивних змаганнях і юридичних науках. Випуск курсантів — це подія для всього міста. А участь курсантів у різних заходах, прохід парадним строєм — неабияке видовище для глядачів і не менший виклик для військових Чернігівского гарнізону.
 
P.S. 23 лютого, наступний день після повернення з Академії. Прокидаюсь вранці о 5.45! Трохи, але таки болить шия, добряче дає про себе знати якийсь м'яз біля лівого плеча (відчув що потягнув ще на заняттях, але тоді біль ледь відчувався) і, скуті крепатурою ноги. А в Академії ж пробув лише один день... 
 
Тим не менше з задоволенням повернувся б туди ще! Ще більше хочеться зустрітися з курсантами, з якими ми провели цей день.


Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти

Експеримент, журналісти


Більше фотографій - тут

Gorod.cn.ua

Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: