22 Березня 2017
2385
31-річний Олег Смаль з села Мрин Носівського району сам виховує двох дітей – 10-річного Костю та 9-річну Лізу. Взяв з притулку братика й сестричку п’ять років тому
31-річний Олег Смаль з села Мрин Носівського району сам виховує двох дітей – 10-річного Костю та 9-річну Лізу. Взяв з притулку братика й сестричку п’ять років тому. Став їм прийомним батьком, а заодно і матір’ю, бо Олег – холостяк.
Сам був чужою дитиною
Олег Смаль залишився сиротою в 10 років.
— Мама пішла по щавель. Щоб скоротити дорогу до лугу, переходила річку Остер. Мене навіть вдома не було в той день, у тітки гуляв з дітьми. Як там з мамою сталося, ніхто не знає. Може, судома або в яму попала. Майже під домом і потонула.
Мати народила його в 40 років. Батько пішов з сім’ї, коли хлопчику минуло два. Бабуся померла ще до його народження. З найближчих родичів — дві сестри. Лариса старша на 12 років, Ліда на 10. В обох уже були свої сім’ї, жили окремо. Щоб брата не забрали до інтернату, Лариса оформила опіку.
— Жив спершу з Лідою, потім з Ларисою. Потім у рідної тітки Наді, маминої сестри. В тітки своїх дітей четверо, ще внучата племінниця під опікою. І я — по суті чужа дитина. Десь у 15 почав заробляти і через рік вже жив самостійно. Зразу пішов на квартиру, наймав житло. В маминій хаті треба було ще ремонт зробить, кілька років ніхто не жив.
Батька бачу в Мрині регулярно. Ніколи з ним не знайомився, але я — викапаний він. Ми навіть не здороваємось. Не обходимо один одного стороною, ніхто ні від кого не тікає. Просто він мене не помічає, я — його, і все хорошо.
У 16 міг собі дозволити
— Школу, 10 і 11 класи, закінчував екстерном, бо вже працював. Продавцем у свій продуктовий магазин «Караван» забрала Людмила Дмитрівна (Діденко), за що їй дуже вдячний. Вчився самостійно, приходив здавати екзамени і заліки. Дозвіл дали в районному відділі освіти, за клопотанням директора школи, Галини Федорівни Ікальчик. А без роботи я б з голоду помер. Ну, може б, не помер, мені ж то пенсію по втраті годувальника платили, але її було мало. А так міг собі «дозволити все»: телефон був, одяг, їжа. Ще й ремонт у хаті робив. Ну, мопеда не купував, я й по сей день на ньому не вмію. Не дуже й хотілося.
У 16 перейшов у свою хату. Дівчата — знайомі, подружки — допомогли, гуртом стіни поклеїли. Після 11 класу, не покидаючи роботу, вивчився на бухгалтера у Мринському ПТУ.
Пропрацював продавцем десять років. У 2008 чи 2009-ому перейшов у Київ на заправку. Два роки працював касиром торгового залу, добу — через три. До електрички вранішнім автобусом, після зміни вранці — так же додому.
— А дівчата?
— Були.
— Чого ж не одружились?
— У 24 роки? Щоб назавтра розлучитися? Зараз всі стараються до останнього дотягти. З моїх одноліток півкласу ще нежонаті.
«Хочеться, щоб менше було покинутих»
— А він у нас такий, йому всіх жалко, — сказали про Олега Смаля в сільраді.
Племінниці Ірі було 15, коли її збиралися відправити до притулку. Тоді двоюрідну сестру Олега і її чоловіка позбавили батьківських прав. їхню дочку-підлітка родичі забирати не поспішали. Олегу було 18, вже закінчив училище, працював. Оформив опіку над племінницею.
— Якби сам не прожив таке життя, то, може, все б по-іншому складалося. Але я знаю, як воно, коли ти нікому не потрібен, — пояснює свій вчинок Олег Іванович.
Опікуном був до її 18-річчя. Зараз в Іри своя сім’я, дитина.
— А я вирішив, треба ще комусь допомогти в житті. І в 2013 році взяв Костю з Лізою, — продовжує.
— Але ж у вас могли скоро з’явитися свої діти...
— Ніхто зараз не хоче брати дітей з притулків. А там тисячі сиріт. Ну кому вони треба, чужі? Мені їх жалко. Ну, не можу я...
Процедура не легка: потрібно пройти багато інстанцій, перевірок, зібрати кипу документів, пройти навчання.
Написав заявку в районний центр сім’ї та молоді. Потім у службу в справах дітей. Перші вони вирішують, чи можна мені дітей давати. Потім районна адміністрація. В кінці потрібно пройти навчання в Чернігові, здати екзамен. Коли тільки береш дитину, кожного окремо навчають: педагоги, психологи, юристи. А вже потім перенавчання кожні два роки — збирають групами, чоловік по 30. У нашому районі 11 прийомних сімей.
Місяців три збирав документи і довідки. Навчання проходив у жовтні в Чернігові, в соціальній службі по вулиці Шевченка.
«Як почали виколупувати очі, зрозумів, що ці діти – мої»
— Я зразу хотів взяти двох і в заявці про це написав. Чого? Бо одній дитині було б нудно. На нашій вулиці немає дітвори, майже одні пенсіонери. І мені мої дівчата-подруги кажуть: «Олеже, як воно саме буде? Поки ти підеш поратись, воно залудиться». А хазяйства тримаю багато.
Спочатку кандидатуру підбирає комп’ютер. Потім їдеш знайомитись у притулок. В першу чергу кожна служба старається дати дітей зі свого району. Мені б, звичайно, не хотілося, щоб потім знайшли і стояли під вікнами, просили на пляшку. В нашому районі на той момент усі діти були дорослі — від 16 до 18. А мені б менших, щоб виховати. За результатами екзамену дозволили брати з чотирьох років. А вийшло, що Кості було тоді 6, а Лізі — 5. Вони були в дитячому притулку «Надія» в Прилуках.
Знайомитись їздив двічі, в супроводі начальника у справах дітей з соціальної служби. Перший раз — у кінці жовтня. Йдемо, а якраз там молодші діти на
прогулянці. Всі прибігли, обступили мене і просяться, щоб забрав. Ніколи цього не забуду. Ми зайшли в спеціальну кімнату, туди завели обох дітей, братика й сестричку. Я привіз гостинці,: цукерки, машинки, ляльки. Познайомились.
Ліза майже не говорила. Костя говорив, але дуже погано, нечітко. Костик трохи стіснявся. А Ліза залізла мені на руки і взялася довбать ручками по голові і обличчю, очі виколупувати, — сміється, згадуючи, Олег. — І я зрозумів, що ці діти — мої.
Забрали гостинці і пішли задоволені. А я чекав зустрічі. Вдруге, з цукерками, приїхав через тиждень. А втретє — вже з речами: дітей з притулку віддають без нічого. Привіз весь одяг: курточки, черевики, штани, чобітки, шапки. Оформили документи, їх вивели вже перевдягнутими, і ми з представником соціальної служби повезли в Мрин. Машину наймав. Якраз на день народження Кості, 13 листопада.
Представник поїхав. Залишитись з дітьми наодинці я не боявся, інакше б не брав. Вони зайшли в хату, роздивлялися. Несміливо, поки не освоїлися. Пішли до іграшок, я грався з ними в машинки. Повечеряли, пішли спати. Але ніхто не спав, мо’, до опівночі. В малих було свято. Стрибали на ліжках. Ну і я скакав разом з ними, аякже. Щоб подружитися, треба бути заодно.
Називати татом стали з першого дня. Може, самі, а може, їх ще там цього навчили, але я точно не вчив. Думаю, з ними в дитячому будинку також працювали психологи: чи хочуть вони жити зі мною, щоб я був їхнім батьком.
Назад не просилися ні разу. І ні разу за п’ять років не вередували, що щось не подобається.
«Тітка на вулиці зупинила й розказала…»
— У соцслужбі я пообіцяв, що зміню місце роботи, бо графік незручний для малих. І через два тижні звільнився. Поки на добу ходив, з дітьми старша сестра сиділа.
Вони панічно бояться, щоб не відвіз назад. Через два тижні поїхали проходити комісію для дитячого садка. Зайшли в районну поліклініку. А вони давай плакати, думали, що це я їх назад привіз здавати. Ми з Олею, моєю подружкою, ледь їх заспокоїли. В садочок дітей взяли зразу, місць достатньо, завідуюча хороша.
До Кості з Лізою іноді в гості приїжджає старша сестра, вже заміжня. І я зразу їм розказав, що я не рідний батько, а прийомний. Ми живемо в селі, «доброзичливців» хватає. Костя приходить додому, розказує: «Якась тьотя на вулиці зупинила, сказала, що ми прийомні, що нас взяли з притулку». А він їй: «Я знаю». Костик каже, тітка стояла, мовчки дивилась. Мабуть, чекала від дитини іншої реакції. Хто така, досі не знаю. Люди різні, а кожному хорошим не будеш. Може, хтось вважає, що я неправильно вчинив. Хтось — що через гроші. А я кажу: «В Чернігівській області дві тисячі сиріт. Беріть і отримуйте гроші». Але тих, що взяли, на Чернігівщині — до 200 сімей. Не беруся сказати за всіх, але думаю, все-таки не за гроші.
Я прийомний батько. На кожну дитину держава дає по два прожиткових мінімуми. 35 відсотків з цієї суми — це моя зарплата.
Через погану вимову їздили з дітьми в Ніжин, по логопедах і по дефектологах. Лізі ще важкувато, а Костя вже нормально говорить. Більше ніяких проблем з дітьми не було. Навіть у лікарні не лежали (тьху-тьху). Зараз Костя в 4 класі, Ліза в другому (віддав у школу в 7 років). Вчимо уроки, готуємось до державної підсумкової атестації, бо в Кості вже буде. Він навчається добре, жодної «трійки», якщо перевести на стару систему.
Соціальна служба раніше їздила раз на місяць з перевірками. Зараз рідше, може, раз у два чи три місяці. 6 річна перевірка, називається супервізія, коли Чернігів перевіряє. Серйозних зауважень не було. Дають поради. Наприклад, вже через рік радять розділити, кожному виділити по окремій кімнаті. Можна. Будинок на чотири кімнати. Ремонт роблю постійно. Зараз наново почали.
Комп’ютера в нас ще нема. Мені не жалко для них. Але як уявлю, що воно буде сутками там в тих іграх сидіти... Боюся. Ті Інтернет-групи, «Синій кит»*, мене лякають. Але без комп’ютера не обійдеться, зараз же все навчання на Інтернеті тримається.
Якби щось дуже просили, я б купив. Костя, наприклад, сказав, що йому краще телефон, ніж планшет. Ліза каже, що їй все одно.
Обоє бідові, і це добре. Я сам виріс не стєснітєльний. Друзів багато серед однокласників. Дружимо сім’ями. Як посходяться всі в гості!
«Я на 40 чоловік готую, а то двох не нагодую?»
— Готувати вас на батьківських курсах вчили?
— Їсти варити вмію з шести років. Тоді вже млинці смажив. У мене ж дві старші сестри. На сьогодні вмію все, крім тортів. Моє — це биточки, м’ясо по-французьки, картопля в горщиках, будь-які салати. У нас на іменинах по 40 чоловік буває. Кожен рік справляю, дітям і собі. У малих хрещені є, все як положено. На велику компанію орендуємо зал в будинку культуру
їсти поки що варю тільки я сам. Подруги радять: ти там учи їх давай. А я думаю, поки ще діти малі наче. Сам справляюся. Я на іменини готую, а то двох не прогодую? Вони більше курятину люблять. Борщі, супи, плови. Мультиварку не признаю — смак не той. Газова плита, груба.
Хазяйства тримаємо багато: кролі, гуси, індики, кури. Пораю сам. Корів і свиней нема і не надо. Зараз це невигідно.
Продаємо індиків — були 100 гривень за кіло. 6 свої клієнти, приїжджають, забирають. Тримаю і по 20, і по 30 штук. Один виходить майже 1000 гривень. Кролів так само продаю, тримаю їх по 100 штук. Курей і курчат продаю, гусей і гусенят.
— Ліза з Костею індиків порати допомагають?
— Я їх до такого не травмую. Це адський труд.
Вони, бідні, приходять додому о пів на шосту вечора. Після групи продовженого дня. З гуртків у нас в селі тільки танцювальний. Але хлопцю на танці не хочеться ходити. А Ліза сама не піде, тільки з Костею. Вони всюди разом. Не уявляю навіть, якби когось одного в санаторій відправити. Але вони і вдвох їхати бояться поки що. Кажуть: або з тобою, або нікуди. Прийшли, трохи мультики подивились (у нас супутникове телебачення), пограли, повечеряли, помилися — все, пора спати. Ще й допомагають потроху: Костя пилососить, Ліза може посуд помити.
«Вісім дівчат, один я»
— А що з особистим життям? Кохана є?
— Звичайно.
I до того, як дітей брав, була, і зараз є. Тільки інша.
З першою розсталися. Спочатку все добре було, потім розладилося. Не вона винна, це стосується мене і дітей. Я віддаю їм багато часу і уваги. То в мене садок, то школа, всі ці перевірки. Кому ж сподобається, якщо, скажімо, вона телефонує, а у відповідь: «Не можу, люба, мені уроки вчити треба». Чи до репетитора, чи ще куди. Я ж з ними сутками сиджу.
Зараз дівчина немісцева. Приїжджає в гості. Не знаю, чим закінчиться. Я точно нікуди звідси не виїду. А чи захоче хтось переїхати до нас?
— Коли брали дітей, думали, що будуть проблеми з дівчатами?
— Як чесно, не надавав цьому такого великого значення. Діти — це мій вибір. Кому що не подобається, я ж нікого тримати не буду. Особисто мене все влаштовує.
А взагалі-то я завжди в оточенні дівчат, — хвалиться. — Коли
по молодості на гулянки ходив, у компанії було вісім дівчат і один я.
* * *
Розмовляємо 9 березня, у Олега якраз день народження. Зайшли в школу, Костя поспішив похвалитися татові гарними оцінками.
Під час нашої розмови Олег Іванович все поривається їхати на Ніжин. Врешті пропоную підвезти іменинника, навіть наполягаю.
— От хочете мене холостяком оставить. У мене Бремені тільки до півшостої, поки діти в школі, — засміявся Олег і чкурнув туди, де його чекали вже годину.
*«Синій кит» — у соцмережах група самогубців.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №11 (1610), 16 березня 2017 року
