“Спарта”, як і дзюдо, - це не просто місце, де ти тренуєшся, а стиль життя”

Мало чи не кожного тижня ми публікуємо інформацію про високі досягнення ніжинських дзюдоїстів, які здобувають призові місця на різноманітних турнірах та фестивалях обласного, всеукраїнського чи навіть світового рівнів. Дивують, захоплюють та надихають своїми перемогами, як діти, так і дорослі. 

“Спарта” - це громадська неприбуткова організація, яка згуртовує біля себе людей, небайдужих до спорту - як дитячого, так і ветеранського, дорослого. Усі, хто не уявляють своє життя без єдиноборств, автоматично вважаються “спартанцями”. Можна з певністю сказати, що “Спарта” об'єднує навколо себе багатьох людей: тренерів Комплексних дитячо-юнацьких спортивних шкіл, дітей, їхніх батьків, підприємців, ветеранів, усіх, хто «горить» спортом. Для кожного дзюдо, самбо чи боротьба стає чимось значимим, а сама організація - справжньою родиною. 

 

Як та чим живе “Спарта” ми вирішили дізнатися в незмінного Президента “Спортивного клубу єдиноборств” та по сумісництву депутата Ніжинської міської ради Костянтина Смалія. 

• Костянтине Миколайовичу, скільки років існує “Спарта” та з чого все почалось?

Керівником та засновником “Спарти” я став із 2008 року. Рішенням виконкому організацію було зареєстровано в 2010 році. Усе почалося з того, що одного дня нинішній директор Ніжинської КДЮСШ Сергій Полтавцев, командир Спеціального авіаційного загону ДСНС України Іван Коробка, тренер з дзюдо Олексій Константинов та я, Костянтин Смалій, зрозуміли, що потрібно розвивати спорт, особливо, єдиноборства. Захотіли - і зробили. Далі все завертілось, “Спарта” почала обростати, набирати в свою команду багатьох людей. 

 

Щоб працювати тренером, необхідні гроші, адже витрачається багато сил, часу, енергії та коштів на різноманітні поїздки, змагання. Усе це робиться не за кошти держави, а за свої, власні. На заробітну плату тренера (яка б вона не була) ніколи не проживеш. Тому ми повідкривали приватні підприємства, власну справу. Багато тренерів працюють у школах. 

 

Взяли спортзал (авт. - знаходиться на території Спеціального авіаційного загону), бо потрібно було десь тренувати дітей. Татамі тоді ще не було (не з дешевих), купували все найнеобхідніше власними силами. Скидались усі на одну справу - за 2 роки зробили ремонт. Раніше на цьому місці була їдальня, тепер це повністю наш зал. 

 

З певністю можу сказати, що наш зал - кращий в Чернігівській області. Обов'язкова підстилка. Татамі лежить не на бетоні, а на спеціальних піддонах. Є душові з бойлерами, гаряча вода, баня, туалет, дві роздягальні. Умови - оптимальні. По нашій області я кращого залу не бачив. 

• Як Вам вдається поєднувати депутатську діяльність з тренерством?

Тут маю свою віддушину. Депутатська діяльність дає про себе знати - після засідань може боліти голова, втомлюєшся, нервуєшся. “Спарта” є гарною нагодою розслабитись, відпочити. Приїжджаю до хлопців на тренування, встигаю й до малечі заглянути, допомогти їм. Негативний заряд та втома зникає. Почуваєш себе легше, не передаєш родині весь негатив та напругу. Завдяки спорту підтримую себе в тонусі. Якщо не було б “Спарти” в моєму житті, то, мабуть, зійшов би з глузду. 

 

Приймаємо всіх - як 4-річних, так і 50-річних. Я - куратор ветеранської групи, яка вже існує років 5-6. У групі близько 15 чоловік. Ходять усі по можливості: хто регулярно, у когось - робота, тому тренуються рідше. Наймолодшому з “ветеранів” - 24 роки. Хлопець прийшов до мене 2 роки тому й мав вагу 102 кг. На даний момент він важить 75 кг. Коли людина потрапляє до спортивного середовища, їй доводиться тягнутися до рівня інших. Про що спортсмени говорять? Про правильне харчування, дотримання режиму, регулярні тренування, кроси. Постійно є якась мотивація. 

 

Якщо до мене потрапляє якийсь учень, я його 2 тижні вчу ходити, рухатись, як треба, повертатись, перекидатись, падати… Тільки після цього ми приступаємо до якоїсь техніки. Є в мене й дві дівчини: Женя й Анжела. До речі, Анжела працює в театрі, артистка. Приходить до мене на тренування, уміє перекидати суперника, наносити прийоми. Більше року в мене тренувалась й Іра Стрибкова, яка в “Зважених і щасливих” зайняла друге місце. Зараз вона займається аеробікою, сама вже тренує когось. На наших очах скидала вагу. Ми з хлопцями на футбол бігали, а вона навколо стадіону кроси мотала. 
 

З ветеранами клубу. У синьому кімоно, посередині, Ірина Стрибкова

По своєму досвіду можу сказати, що ні. До мене ходили двоє дівчаток. Одну я зробив кандидатом в майстри спорту, іншу виховав майстром спорту. Остання потрапила в збірну країни та навіть боролась на світовому рівні. Ніхто зараз не скаже, що вони займались боротьбою. А 16-річна Дар'я Білодід, яка кілька днів тому перемогла в Чемпіонаті Європи з дзюдо в дорослій категорії? Подивіться на фото цієї дівчини. Їй нема рівних у красі й жіночності серед багатьох моделей. Згадаймо й багаторазову юну ніжинську чемпіонку Наталію Чистякову. Хіба вона виглядає непривабливою та грубою?

 

Інколи, так. Спорт, перш за все, - це жорстока дисципліна. Коли діти починають тренуватися, то півроку-рік вони навчаються дисципліні, щоб розуміли, слухались, чули. 

 

Звичайно, деякі “спартанські” елементи в нас присутні. Можна сказати це й про змагання. Наприклад, їдеш кудись за кордон - усі готелі зайняті, оскільки турнір масштабний, спортсмени з 20 країн беруть участь. Приїжджаєш, скажімо, у Будапешт. Місць вільних немає. Якщо такі й є, то номер 75 євро за добу. Тому спимо, як спартанці. Півтора-два євро віддаємо власнику спортивного залу, влягаємось на татамі, кладемо сумки під голову й ночуємо. 

 

Спартанцями, які були в Стародавній Греції, звісно, вони не є. Наші вихованці не відсторонені від життя, “варяться всі практично в одному котлі”. Усі - як одна дружна родина. Звідси – і наша форма з ініціалами «Спарти», яку носить кожен «спартанець». Якщо потрібно комусь поїхати на змагання, а коштів не так уже й багато, - допомагає вся наша спортивна сім'я, і нема різниці, чия це дитина поїхала. Чиясь перемога є спільним здобутком всієї команди. У нас немає спеціального відбору й поділу на сильних і слабких. Тренуються абсолютно всі. В одній групі може бути хлопець, який не досяг кандидата в майстри, що бореться з майстром спорту. 
 

 

 

 

Залежно від того, що Ви називаєте досягненнями. Є спортивні, є особистісного характеру. Прийшов був до мене хлопчик, який ходив абияк. Через три роки бігав так грати в футбол, що міг помірятися силами з справжніми асами своєї справи. Зверталась до нас і мати однієї дитини, скаржилась, що сина два роки в школі ображають, товчуть. Через три роки її до себе викликав директор, бо син дав комусь здачі. 

 

У нас тренери перевіряють щоденники дітей, карають за погані оцінки чи зауваження віджиманнями, присіданнями чи ще чимось подібним. Було таке, що звернулась до нас мати одного 9-річного хлопчика, бо нічого не могла зробити з сином. Щоденник був повністю червоним від пасти. Ми викликали порушника й попередили, якщо не виправиться, то виженемо. І що Ви думаєте? Після цієї розмови за три тижні був лише один запис. Хоча б на ці три тижні «Спарта» змогла вплинути на дитину. Батьки не могли. 

 

Серед “спартанців” у нас 6-7 майстрів спорту. Деякі до сих пір живуть єдиноборствами. 

 

Ми не ставимо за мету стати чемпіоном чи спортсменом. Головне - це здоровий спосіб життя. Як підтвердження - ветерани. На мою думку, ветеранський спорт є гарним прикладом для молодшого покоління, тому ним потрібно опікуватись чи не впершу чергу. Коли на татамі виходять 60-літні бабусі чи дідусі – це добряче мотивує. Не треба думати, якщо тобі 40 років, то займатися пізно. Навіщо ставити хрест на собі? У мене є хлопці, які прийшли тренуватись у 45 років. Кремезні чоловіки, найстаршому ветерану - 50 років. Таких двоє. Один із них – ніжинець Ігор Потлов. 22 квітня в Дніпрі проходив чемпіонат України серед ветеранів, де він посів 3 місце у ваговій категорії 73 кг, вікова група - 50-55 років. У Ніжині багато Всеукраїнських призерів, про яких мало хто знає. 
 

 

 

 

 

Головне - це бажання. Із ним можна підкорити будь-які вершини, досягти неможливого. 

 

У певний момент треба перебороти себе - свої страхи, невпевненість, комплекси. Далі буде легше. Навіть мавпу можна навчити багато чому, а що говорити про людину, яка слухає, бачить, розуміє. Навчимо будь-кого. Принаймні, з'явиться жага до боротьби, так це точно. Вона дає людині усвідомлення того, що після поразки треба встати та йти далі, що б не було. І це стосується не лише змагань на татамі, а передусім – знадобиться в житті (адже воно б’є найсильніше). Кинули, придушили, є якісь травми, зламали, але ні в якому разі не можна здаватися та впадати у відчай. Щоб не сталося – вставай. Боляче, принизливо, образливо, але вставай. Не смій опускати руки, адже в житті другого шансу не буде. Це вже не дзюдо, не якась гра чи змагання, де ти можеш скористатися ще однією спробою. 

 

У 23 роки я став наймолодшим тренером України з дзюдо, який на Всеукраїнському чемпіонаті привіз дітей та здобув два перших місця. Коли був 23-літнім, до мене вперше прийшов 37-річний чоловік. Тоді подумав: “Нічого собі”. Запитую в нього, чи займався колись боротьбою. З'ясувалось, що ні. Просто подобалось йому дзюдо. Тренувався в мене 3 роки. І нічого страшного, що якийсь 23-річний хлопець його вчить чомусь. Є бажання - вперед. Учитися ніколи не пізно. Хочеш підтримувати себе в формі, бути здоровим, сильним, витривалим – ласкаво просимо. Спортивних клубів чи секцій у Ніжині вистачає. І це стосується не тільки дзюдо. Волейбол, баскетбол, карате, футбол… Так, я «хворію» дзюдо, але готовий допомагати будь-якому виду спорту і всіляко намагаюсь це робити. Мені неважливо – це борці, бігуни, гімнасти. Головне, аби розвивався спорт. 

 

“Спарта” - як дитина, яку потрібно леліяти, турбуватись про неї. Для багатьох наших тренерів - це як ковток свіжого повітря. Це те середовище, де тобі можуть дати потиличника, якщо потрібно, і завжди підставлять надійне плече. “Спарта”, як і дзюдо, - це не просто місце, де ти тренуєшся, а стиль життя. 

 

Можна сказати, що фізкультура в нас знищена, а спорт існує тільки на фанатах, які “горять” своєю справою. Не буде спорту - не буде й нації. У слабкому, в’ялому тілі не буває здорового духу. Потрібно постійно працювати над собою.

 

Образливо, що в нашій країні влада не турбується про спорт. Як на мене, Міністерство молоді та спорту України нічого не робить для цього. Давно треба реформувати структуру спорту. Цим ніхто не займається. Усі наші нагороди та перемоги з'являються не завдяки, а всупереч чомусь. Якщо країна не в змозі підняти спорт, то треба зробити це місту. Коли таких фанатів, як ми, буде більше - можна звернути гори. 

 

Таким людям потрібно всіляко допомагати й підтримувати. Серед боксерів, подивіться якою “зіркою” став Петро Іванов, який виграв шість боїв, працює на рівні професіоналів. Місто мовчить. Хлопець виходить на ринг - звучить Ніжин, Чернігівська область. Відчуваєш гордість за свою країну й народ. А ми від міста не можемо йому подарувати хоча б якісь боксерські рукавички. Сором нам усім! 

 

За кордоном дуже розвинений спорт серед ветеранів. У нас чомусь такого нема. На мою думку, краще витрачати гроші на спорт, на своє здоров'я, ніж викидати все на пігулки. 
 

 

 

На мою думку, у першу чергу потрібно зробити реформи в спорті, освіті й медицині. Це три основні “кити”, із яких потрібно розпочинати. 

 

Я б дав більше можливостей клубам, зайнявся б їхнім розвитком, потурбувався б про умови їхнього існування. Чому в Україні немає спортивних клубів, а є громадські організації? Бо клуб у такій формі, що є, не може існувати. Тебе обкладуть величезними податками, які витягнути на собі практично неможливо. У Європі всі клуби підтримуються державою. Без фінансової допомоги та підтримки досягти високих результатів у спорті, як і в житті, дуже важко, хоч ти будеш тренером із великої літери. 

 

Треба давати більше можливостей федераціям (із футболу, боротьби, дзюдо, боксу). Вони повинні бути й на місцевому рівні. У нас по суті федерації є, але без ніяких прав. Їх потрібно собі виборювати. Необхідна комунікація між клубами, державою та федераціями. У нашій країні все тримається тільки на фанатизмі небайдужих людей. 

 

Не від кращого життя звільнився в Ніжині тренер із дзюдо. Це не просто так, людину заклювали, не дали можливості працювати. У нас, якщо людина в колі якоїсь уваги, навіть батьківської, дитячої, то на нього обов'язково потрібно вилити тонну бруду. Замість того, щоб висловити повагу, похвалити. Не можна так. Справжній тренер віддає все своє життя спорту, він вдома майже не буває. 5 днів на тиждень, а потім і на змаганнях, у вихідні дні, він проводить зі своїми вихованцями, частіше ніж з власною родиною. Лише за рік у мене було 27 змагань та зборів. Є ж такі, що тривають по два тижні. Не кожен може стати тренером. Справжнім можна назвати того, кому довіряють батьки й вихованці, можуть поділитися з ним своїми проблемами чи просто щиро поговорити. Багато дітей ростуть без батька, тому тренер для них стає ще й батьком. Дитина навіть повторює його міміку, жести, ходу, інтонацію, звички. Не дай Боже, якщо він десь оступиться. Відповідальність дуже велика.
 

 

 

 

Серед моїх знайомих багато тренерів, які повиїжджали за кордон, бо не витримали умов життя, у яких виживаємо, кидали все, знайшли там роботу. Там вони можуть себе реалізувати, не трясуться за кожну копійку, не думають про те, як одягти, відправити своїх учнів на змагання. А наші тренери мало того, що турбуються про те, як вивести свого вихованця на певний рівень, а й ламають голову, як знайти для нього грошей, правильно нагодувати, одягти. У нас тренер - і меценат, і менеджер, і вчитель, і масажист, і лікар - усе на світі. 

 

У нас немає єдиної Міністерської програми спорту, яка б змогла знищити ці недоліки, вийти на якусь ідеальну модель. Відразу нічого не буде, треба все з нуля починати. 25 років незалежності України, а в нас у спорті повний нуль. Знаю людину, яка у Верховній Раді вже рік намагається “проштовхнути” Закон по спорту. Нічого не виходить. Проект навіть не виносять на голосування, він лежить десь у шухляді, припадає пилом. Десь близько 19 професорів-академіків розробляли його. І все дарма. У нас пріоритетом у спорті є футбол. Я не проти футболу, але потрібно розвивати й інші види спорту. Є багато нюансів. Проте вірю, що краще життя наш народ все ж виборе собі, щоб не було.

 

P.S. "Спартанці" з Ніжина знову попереду. Вже й в Європі. Як стало відомо редакції mynizhyn.com, щойно з Угорщини приїхали ніжинські дзюдоїсти, везучи додому нові переможні трофеї. Цими вихідними в Будапешті проходив Міжнародний турнір із дзюдо "30 BUDAPEST CUP", де вихованець Ніжинської КДЮСШ і "Спарти" Олександр Янок завоював "золото" серед дітей 8-10 років. Тож вітаємо ніжинських чемпіонів, тренерів, батьків, усіх, хто допомагає розвиватися молодому поколінню й підкорювати нові вершини, прославляючи місто на всеукраїнському та міжнародному рівнях. 

 

 

Юлія Солдатенко