Завантаження ...
banner

82-річиий Дмитро Слободянюк з Ніжина отримує стипендію від Президента

23 травня Президент Петро Порошенко підписав Указ «Про призначення стипендії громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність». У списку з 23 осіб — і Дмитро Слободянюк з Ніжина


23 травня Президент Петро Порошенко підписав Указ «Про призначення стипендії громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність». У списку з 23 осіб — і Дмитро Слободянюк з Ніжина. Тепер він до кінця життя додатково до пенсії отримуватиме щомісячну доплату. 

Щороку її розміри будуть різними. Стипендія —100 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. З травня це 1312 гривень, з грудня 1372.


1. «У школу прийшов учитель, поклав пістолет на стіл»

Дмитро Слободянюк живе на тихій вулиці. Вже 22 роки як вдівець. Любить гомоніти до своїх кішки, собаки і курей. Над входом до його кімнати висить металевий хрест.
 
— Він би мав бути у тещі на могилі, — каже Дмитро Васильович. — Пам’ятник зробили, встановили. А хрест до нього забули прикріпити. Згодом мені віддали. Так і не відніс. Тепер дім береже.
 
— Як дізналися, що вам стипендія?

— Принесли пенсію 2131 гривню і 12 гривень допомоги. Через кілька годин вийшов у двір. У хвіртці папірець стирчить. У ньому — номер мобільного і прохання передзвонити в управління соцзахисту. Там мене про все життя розпитувати почали. Хоча я нікуди не звертався
 
— Але ж переслідувань ви зазнали?

— Було, — зітхає. — Я народився у 1934-ому на Тернопільщині. «Совєти» прийшли на Західну Україну у 1939 році. Спочатку їх квітами зустрічали, а як почали людей вбивати, в тюрми садити, піднявся спротив. Потім німці прийшли. Вони вже на третій день війни були у селі. Попервах люди в лісі ночували, та німці нікого не вбивали. Вони притягли велику польову кухню. Нас, дітей, пригощали кашею. В радянську армію з села не забрали нікого — не встигли. Німці поставили старосту. Та людям хотілося самоврядування. їхнього намісника дядьки випроводили з села. Як не дивно, нікого у нас за це не розстріляли. А в 1942 році почалася бандерівщина. Агітація, пропаганда, курені, військові формування. Хотілося незалежності і свободи. Про неї мріяли і дорослі, і діти. Пам’ятаю, у школу прийшов учитель, поклав пістолет на стіл.
 
Закінчив сім класів. Мамин брат працював теслею у Львівському професійно-технічному училищі кравців. Свого сина туди влаштував і мене забрав. Так у 1950 році я приїхав до Львова. Театр, опера, книгарні. Все так було цікаво. І особлива атмосфера. Коли був школярем, я ще не усвідомлював сутності незалежності. Та у Львові ця ідея захопила мене. Знайшлися однодумці. В училищі було більше двохсот учнів. Зібрався гурт, 30 чоловік. До нас приходили студенти Львівського університету. Ми розмовляли, читали. Збиралися ввечері в аудиторіях потайки від викладачів. У гуртожитку не можна було. В моїй кімнаті жило вісім чоловік. Один червоноарміець без ноги, після фронту, прийшов до училища, бо не мав до війни спеціальності. Ще два інваліди. Я почав видавати рукописний журнал «Кобзар». Свої думки, бажання, ідеї ми записували туди. Так тривало до другого курсу.
 
2. Десять років тюрми за розмови і журнали

— І хто ж та падлюка, що вас здала?

— Прізвища уже не пам’ятаю. Він був із сусідньої групи.
 
Було друге серпня 1952 року (місяць серпень для мене знаковий). Я був на вокзалі, зібрався їхати додому. Там мене і схопили КДБісти. Хоча я на той час був неповнолітній. Проводили обшуки, думали, що зброя у нас є. Та, окрім журналів, нічого не знайшли. І повезли мене у тюрму на Лонського у Львові. Кинули в камеру. Там сидів священик Греко-католицької церкви, їх тоді винищували. Він був дуже наляканий. Ми майже не розмовляли. Чи то від страху, чи від шоку я став співати народні пісні, арії з Євгенія Онєгіна. Я ж до того ходив у Львівську оперу.
 
— І вам тюремна охорона не кричала: «Заткнись»?

— На диво, ні. Вона лише наглядала, аби вдень не спав. А вночі водили на допити, вимагаючи зізнатися, хто зі студентів Львівського університету до нас приходив. Добивалися розкриття організованої групи. Та я говорив лише за себе. Відпиратися не було сенсу. «Кобзар» був написаний моїм почерком. Ще вилучили мій щоденник, де записував свої думки. Та й донощик свідчив проти мене. Ішли чутки, що затриманих катують. Тому я намагався не злити слідчого. І мене не били.
 
Мама приїхала — її до мене не пустили. Батька з бригадирів перевели у ковалі. Слідство тривало десь два місяці. А суд — лише дві години. Адвоката у мене не було. Львівський обласний суд за антирадянську агітацію і пропаганду дав мені десять років тюрми. Я не плакав, не кричав. Бо на той час не усвідомлював, що це таке.
 
Мене відправили на пересильну тюрму. Потім десь тиждень везли у товарняках на Північ Росії. Привезли на станцію «Сосва» у Свердловську область, в об’єднання «Північний Урал. Табір». Посадили на баржу і повезли через річку на лісоповал. Лише тоді я зрозумів, куди втрапив. І здалося: ніколи звідси не виберуся. Відчував себе приреченим. Для самозаспокоєння читав молитви, яких мене ще бабуся навчила.
 
Кримінальників у таборі було мало: десь відсотків 15. Решта — всі політичні. З них 75 відсотків — українці, 10 — власівці, 5 — латиші, литовці, естонці та інші національності.
 
Кримінальників керівництво тримало як пристрашку для нас. Мороз під 50 градусів. Коли мінус 45, на лісоповал не гнали, коли -44 — аж бігом. Я підхопив двостороннє запалення легенів.
 
їжа була: на сніданок баланда з гнилої брукви та капусти. На обід — каша вівсяна, вечеря ніяка. І на весь день хліба півкіло. Цю пайку ще треба було заробити, виконавши норму. В лазареті я пролежав кілька місяців. Там годували ще гірше. Порції були ще менші. Якби не товариш Микола Мурин з Со-кальщини (з Львівської області), простяг би я ноги. Йому було 17. Посадили на 10 років за те, що нібито портретом Сталіна задницю підтер. Ми молоді, здружилися. Він і на лісоповалі був, і на кухні допомагав. Звідти по блату мені тарілку каші з олією приносив — так я і вижив.
 
— І де він зараз?

— Не знаю. Після звільнення з табору його в армію забрали. Служив у Криму, переписувалися. А потім загубили один одного.
 
3. «Коли Сталін помер, я танцював на ліжку»

— У таборі у нас було радіо. Я був у лазареті, коли передали, що помер Сталін. Я, як почув, підхопився і став танцювати на ліжку. Раділи всі. Після смерті Йосипа Сталіна засудженим полегшало, вперше стали платити за роботу гроші. Мало, але вистачало, щоб купити у табірному ларьку чаю, хліба і несвіжих оселедців.
 
Раніше, хто міг переставляти ноги, ганяли валити ліс. Мене ж і таких же слабих, як я, зарахували в окрему бригаду. Не валити велетенські дерева, а обрубувати гілля, збирати його, палити і т. д. Навіть театр організувати дозволили. Я відразу написав додому, щоб мені вислали п’єси Карпенка-Карого. Ставили вистави. Дивитися приходили всі, хто міг.
 
Як прийшов до влади Микита Хрущов, почався перегляд справ. Когось зразу відпустили. Мене послали вчитися на курси майстрів лісозаготівель. Коли закінчилось навчання, працював бракером, майстром. Потім завантажили і повезли у Мордовію на перегляд справ політичних засуджених.
 
Загалом відсидів 3 роки 10 місяців.
 
4. «Секретар райкому працювати не дав»

— Дома раділи, чи у селі поставилися вороже до сидільця?

— Мої за мене стільки перехвилювалися за ці роки, що сприйняли як належне. Батька знову перевели з ковалів у бригадири. Односельці не засуджували. В той час багато моїх земляків потрапило до сталінських таборів.
 
І знову настав серпень — місяць доленосний. У 1957 році я одружився. Вона працювала медичкою у нас у селі. А я, як такий, що закінчив 9 класів і мав диплом майстра лісозаготівель, знадобився у конторі. Спочатку — помічником бухгалтера. А потім він втік з коханкою. Мене поставили на його місце. Я тоді вже і курси бухгалтерські закінчив.
 
— Як же вас, судимого, до фінансової роботи допустили?

— Тоді я про це мовчав, і начальство — теж. Колгосп укрупнювали. Контору перенесли до іншого села. А там — своя бухгалтерія. І ми з дружиною поїхали до Ніжина. Вона звідти родом. Було це знову у серпні.
 
Я пішов працювати у колгосп імені Фрунзе у Ніжині. На той час бухгалтер їхній потрапив під поїзд, обрізало ноги. Пропрацював до 1966 року. З Чернігова приїздили представники КДБ, цікавилися. Вз’ївся на мене і секретар райкому. Він і голову недолюблював, і таки добився, щоб мене зняли. Наступні чотири роки де я тільки не працював. Друг покликав на батьківщину. Його призначили головним фінансистом району. Мене влаштував. Та не склалося, і довелося звільнитися. Вернувся до Ніжина, працював обліковцем у тракторній бригаді. І на «Сільмаші».
 
Закінчив заочно технікум по бухгалтерії. Часи змінилися. І знову мене у 1970 році взяли головним економістом. Пропрацював 15 років. Та новий секретар райкому партії свого протеже поставив. Я пішов бухгалтеру-вати у село Перебудова Ніжинського району. Потім — до Агрокомбінату, начальником планового відділу. Дружина Галина працювала у колгоспі у медичному профілакторії і паралельно — у бібліотеці. Та її вже немає. Лишилося три дочки. У Наташі — син Митя. Був в АТО. Прийшов, поїхав у 2014 році у військову частину в Білу Церкву і пропав. Де вже ми не шукали. Ні сліду. Наташа (їй 58 років) на пенсії. Катя, нині покійна, жила у Запорізькій області. Була вчителем, померла від раку 10 років тому. 50-річна Леся — у Комсомольську на Амурі в Росії. Після школи завербувалася на БАМ (Байкало-Амурську магістраль), працює бухгалтером. Діти, онуки не забувають мене — зідзвонюємся.
 
5. «Думаю, в архівах знайшли»

— Дмитре Васильовичу, хто вас рекомендував у списки на довічну стипендію від Президента?

— Не знаю. Думаю, в архівах знайшли. Воно ж як було. Про своє минуле я ніколи не розповідав. Та, коли став оформлятися на пенсію, дізнався, що реабілітованим час перебування у таборі рахується три роки за рік ув’язнення, і оді я написав Генпрокурору України. Відповідь прийшла: звертайтеся за місцем ув'язнення. Я написав у Львів, де мене судили. Звідти у 1995 році прислали документи про мою реабілітацію. Більше нікуди не звертався.
 
Говорили з Дмитром Слободянюком довго. Він перед тим, як сказати щось, думав, зважував кожне слово. Здалося, що про найстрашніше промовчав. Минуло більше 60 років, як його випустили з радянського табору. Та, певно, відчуття самоконтролю залишиться у нього до останніх днів.
 
Від автора. Як не важко економічно жити нині багатьом, ми можемо лаяти владу, вільно говорити, що не подобається. Писати «фе» в Інтернеті. Висловлювати те, що думаємо в теле- і радіоефірах — і ніхто за це не хапає і не відправляє у тюрму. Про це варто пам’ятати. Це стосується кожного.
 
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №25 (1624), 22 червня 2017 року
Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: