Ніжинка Тетяна Сидоренко: «Життя прекрасне, і в цьому вся суть»

Ніжинка Тетяна Сидоренко відома далеко за межами свого міста. Ця жінка – письменник, журналіст, науковець, лауреат... 

Спочатку інтернет-портал БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) планував розповісти про цю відому в Україні жінку – Тетяну Сидоренко. А потім вирішив безпосередньо поспілкуватися з нею…

 

–Тетяно Олексіївно, Ви – письменник, журналіст, науковець, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015» у номінації «Вибір видавця» за сучасний бароковий роман «Ігри з Іваном», лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за 2019 рік. Ви мріяли про це в юні роки?

 

–Писати я мріяла не з юнацьких, а ще з дитячих років. Ця мрія була, мабуть, закладена в мені генетично. Моя мама (світлої пам’яті) Ольга Лаврентіївна Сидоренко була народною поетесою. Все життя мріяла потримати в руках свою власну книжечку... Лише в 2013 році я впорядкувала й видала мамину книжку «Не можна забути...» навздогін її мрії (мами не стало в 2002 році). Мама вірші писала... А я – прозу...

 

–У Вас чимало заслуг. Назвіть їх для наших читачів. Вони пам’ятають і досі Ваші цікаві публікації на БіЖ… Будь ласка, розкажіть про свій творчий шлях.

 

–Писати художні твори я почала пізно, коли вже мала повний 51 рік, і мені було вже що сказати людям. Коли вийшла перша книжка «Ізсередини» (2011-й рік), то ледь не щодня від читачів чула одне й те ж питання: чому я раніше не писала? Книжка була першою, але геть не справляла враження, що її автор – початківець. Так говорили принаймні мої колишні колеги-літературознавці з кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Гоголя, де я працювала 20 років. Реакція колег-науковців для мене стала потужною мотивацією, а затим самоствердженням у письменницькій робітні.

А щодо заслуг... Нічого, крім відповідальності перед Словом та його правдивістю, влучністю й чистотою, я не відчуваю після отримання тієї чи іншої відзнаки. Коли в 2016 році я стала лауреатом Чернігівської Обласної літературної премії імені Михайла Коцюбинського за книжку «Ігри з Іваном», то звеліла сама собі: «Дороги назад, в нелітературне життя, немає! Пиши й розвивайся!» Самоустановка потрібна в будь-якій діяльності, а в творчості – вона встократ потрібніша.

Після «Ігр...» вийшли в світ ще п’ять моїх книг, - усього їх поки що 12 (це на сьогодні). Найзначущіша для мене, видана в «А-БА-БІ-ГА-ЛА-МА-ЗІ», – «Ольга, дружина Пікассо» про Ольгу Хохлову - ніжинку, балерину, емігрантку, мадам Пікассо. І ця книга, й інші відзначені Міжнародними мистецькими преміями «Світ Пограниччя», «Тріумф», «Сад Божественних пісень», імені Бьолля, імені Антуана де Сент Екзюпері, патріотичною медаллю імені Івана Мазепи. Як бачите, служу українському Читачеві!

 

–Ви постійно проживаєте на Чернігівщині? Ви тут і народилися?

 

–Так, я родом із Чернігівщини, точніше, із Срібнянщини, із села Подолу, - мальовничого, найкрасивішого в світі краю. Мені вдалося свого часу побувати в 15 країнах світу, але мій край порівняно з іншими красотами світу – найдивовижніший. Це я вам кажу без жодних гіпербол. У 2016 році, коли мої земляки святкували 350-ліття заснування Подолу, я написала художньо-документальну книгу під цю дату – «Поділ і подоляни». До сих пір люди дякують мені за цю кропітку роботу.

Так життя розпорядилося, що вже більше 30 років я живу в Ніжині. Альтруїстично люблю це місто. Ніжин у мене – свій: містичний, несподіваний, з парадоксальною історією, старожитньою архітектурою, розміреною провінційністю... У цій провінції добре пишеться...

 

–Ви можете назвати людину, а чи людей, які зіграли дуже важливу роль у Вашому творчому житті?

 

–Це Леонід Борисович Серебряков, мій перший редактор. Відразу після закінчення Ніжинського педагогічного інституту в 1982 році я почала працювати в редакції Носівської районної газети... Через кілька десятиліть я присвятила Леонідові Борисовичу цілу сюжетну лінію в своїй книжці «Чечевиця».

 

–Ви пам’ятаєте першу свою журналістську публікацію?

 

–Аякже! То був репортаж із колгоспу імені Енгельса про заготівлю кормів для великої рогатої худоби! Редактор тоді натякнув про елементи художності в моєму репортажі. Це він робив і надалі, доки не збагнув: як горохом об стіну...

 

–Ваші книги – це історичні, публіцистичні чи художні?

 

–Усі мої книги – це літературно-художні видання.

 

–Ви вже на заслуженому відпочинку… Продовжуєте займатися активною суспільно-творчою діяльністю чи вже вирішили відпочивати? Якщо продовжуєте, то які плани в цьому напрямі?

 

–Сім років тому я спеціально пішла на пенсію, щоби писати не у вільний від роботи час, а тоді, коли сама забажаю й стільки, скільки мені надиктує «диктант». Навіть не всі письменники знають, що таке «диктант». Той, що в голові, якого не чує ніхто, крім автора. Той, якого можна згодом лише прочитати в уже готовій твоїй книжці... Щодо планів, то вони неоригінальні для письменників, - писати. Чотири готові, але не видані книги чекають свого часу народження, відлежуються в комп’ютерній пам’яті.

 

–Якби повернутися в молоді роки, Ви щось би радикально змінили в своєму житті?

 

–Зменшила б кількість непотрібних людей у моєму тодішньому житті. Але! Якби ж тая молодість знала... Я часто про це думаю і завше – із вдячністю не лише за хороше, а й за погане... То все – життєвий досвід. А досвід (і це в усіх так, а не лише в мене!) частіше виростає на негативі, а не на позитиві. Тому всім причетним до формування мого життєвого досвіду – спеціальне спасибі! В минулого немає умовного способу дії. «Якби», «якщо» там недоречні. В минулого – все без змін. Але життя прекрасне! І в цьому – вся суть.

 

–Що б Ви побажали читачам?

 

–Побажання мої продиктовані реальністю. Тому бажаю всім найголовнішого й найпотрібнішого – миру та швидшого якщо не припинення, то хоча би пом’якшення війн: не тільки в АТО, а й інформаційних, метеорологічних, бактеріологічних і, на жаль, багатьох інших. Сили нам усім і Божого покровительства!

 

Інтерв’ю взяв Іван Житник, член Національної спілки журналістів України
Фото ivanzhytnyk.com