Головна сторінка » Новини » Місто і регіон » Олександр Кодола - втрачений "Батьківщиною" і мотивований "Фронтом"

Олександр Кодола - втрачений "Батьківщиною" і мотивований "Фронтом"

Олександр Кодола очолив чернігівський обласний осередок партії «Батьківщина» в один із найскладніших її періодів. То був 2010 рік. Юлія Тимошенко програла президентські вибори. Лишатися на волі їй було відведено лише кілька місяців. У Качанівській колонії вже готували під неї персональну камеру і монтували відео-шпарини… А в Чернігові тим часом потужну доти обласну партійну організацію БЮТу, ніби на відкуп віддали у керування 28-річному Олександрові Кодолі. Складалось враження, що молодому і не спокусливому колезі хтось ніби відводив фінальну роль організації біло-сердечного партійного похорону… Але саме він, молодий і романтичний у політиці, якраз і став одним із тих небагатьох, хто врятував тоді тут, на Чернігівщині, «Батьківщину» від остаточної погибелі. Принаймні не дав, аби над партією поспіхом зіграли похоронний марш. 

 
Сьогодні, після динамічного – страшного та трагічного, і водночас рятівного для України – калейдоскопу пост-майданових подій, уже в ролі колишнього керівника регіональної «Батьківщини» та переможця щойно завершених дочасних парламентських виборів, Олександр Кодола із суперечливими відчуттями пригадує той час. 

- Справді, з програшем Януковичу на президентських виборах-2010 у «Батьківщини» почався трагічний період. Чи не найскладніший за всю її історію. Половина народних депутатів були зламані. Когось режим перекупив, комусь натиснули на бізнес і повідкривали кримінальні справи. Те саме робилося і в регіонах, і на Чернігівщині зокрема. На всіх наших авторитетних членів партії, хто працював у бюджетній сфері, був неймовірний прес. Директори шкіл, сільські голови, лікарі, вчителі не з власної волі змушені були стати під біло-голубі знамена до лав тих, хто взявся «покращував життя уже сьогодні», - розповідає Олександр Кодола. - Були й такі, що витримали випробування, не здалися, лишилися з «Батьківщиною» в тяжкий час, але таких було менше. А потім невдовзі ув’язнили і Юлію Тимошенко. Це були постійні поїздки з Чернігова до Печерського суду, а потім і в Харків, до колонії. Я, як лідер обласної партійної організації, якраз і організовував ті поїздки. Таких поїздок було сотні. Було наметове містечко біля Печорського суду. І все це за рахунок наших активістів. Ми щиро вболівали і боролися тоді за свого лідера… 

- Олександре Михайловичу, а дозвольте до ваших спогадів, так би мовити, ліричний відступ. Ще тоді, до ув’язнення Юлії Тимошенко, якою вона вам бачилась? Як лідер, як політик. Чи нічого не насторожувало вже тоді? 
 
- Ну, у нас, чоловіки у «Батьківщині», завжди казали так: ми всі любимо одну жінку… Був у нас тоді такий слоган. Юлія Тимошенко безумовно ж – харизматичний лідер. Вона і тоді була тією, якій і вірили, і пов’язували з нею найщиріші сподівання. Так було і тоді, так є для мене і тепер. Я й досі її дуже поважаю. Це – європейський лідер. Питання лише в тому яке довкола неї оточення. Бо то правда, що великою мірою «короля творить свита». І багато в чому саме її оточення у різні періоди як злетів, так і падінь «Батьківщини», її й «топило». Тобто коло, яке її тісно оточувало, не давало можливості їй бачити реальну картину, справжній грунт, на якому стояв підмурівок партії. Часто партію замість міцного грунту, дехто ніби зумисне посував на «плавуни». До «тіла» не могли доступитися навіть народні депутати з її ж фракції, не те, що керівники осередків партії в регіонах. З тієї причини, скажімо, жодна українська парламентська партія не мала стільки «тушок» у парламенті, як «Батьківщина». Це гірка правда. 
 
Але щодо тутешніх, регіональних подій, то я ті складні 4 роки керував партією, і тільки я знаю, чого мені те вартувало. Мене двічі обирали головою осередку на обласних конференціях. А це – на хвилиночку! – довіра майже 20 тисяч партійців області. Мені тепер прикро усвідомлювати, що багато праці відтоді знівельовано, але тоді, в той важкий час, ми трималися і свято вірили в те, що робили. Отже, то були – з 2010-го по осінь 2013-го – найважчі часи. Часи опозиції «Батьківщини» і кривавого режиму Януковича. Мене особисто залякували, погрожували моїй сім’ї. Ну, і найгостріше, апогей – це минулий рік, події на Майдані. Коли Янукович раптом, і для багатьох неочікувано, розвернувся від Європи у бік Путіна. А далі жорстоке побиття студентів 27 листопада і мільйонний Майдан, і все решта з Небесною сотнею та народженням нової України… 
 
Першого грудня на Майдані було понад тисяча чернігівців – це тільки тих, що я знаю - і я разом з ними… А 2 грудня в Чернігові ми вже організовували Штаб спротиву і Чернігівський Євромайдан. Через Фейсбук я оголосив про створення Штабу національного спротиву області і запросив всіх бажаючих в приміщення фракції «Батьківщина» в обласній раді. Прийшло втричі більше людей, аніж могло вміститись в тому кабінеті. Тоді ж було створено Штаб національного спротиву. Мене було обрано керівником цього Штабу. І фактично саме цей штаб організовував усі заходи протесту. І в Чернігові, і в Києві, куди наші активісти їхали. У Чернігові чи не найперше з обласних міст з’явилися намети спротиву, а потім і барикади. До речі, щодо розгону чернігівського Євромайдану, то я говорив і на сесії облради, і говорив голові ОДА Хоменку, і чернігівському міському голові Соколову, що той розгін був першим в Україні. Саме з Чернігова почалося міліцейське свавілля. Коли понад 70 беркутівців жорстко і грубо розкидали наших законослухняних людей. Намети і людей просто змітали. Це як у шакалів, які відчули смак першої крові… Тому багато чого в тій революції починалося з Чернігова. 
 
Але Революція Гідності перемогла. З болючими втратами, зі страшними жертвами, але перемогла… 
 
- Так. І ми пережили ту криваву зиму, і ось сесія Чернігівської обласної ради, місяць грудень. Уже нема при посаді голови ОДА Володимира Хоменка, зрікся посади голова обласної ради Анатолій Мельник. Маємо обирати нового голову. Приїздять до Чернігова, обвітрені і задимлені столичним Майданом, Валерій Дубіль та Сергій Аверченко, і беруть модерацію в свої руки. Як почувається і що відбувається в цей час з Олександром Кодолою? Якою є ваша роль? Чи й далі лідера місцевої «Батьківщини», чи вже не дуже? 
 
- Ну, номінально я звичайно ж був лідером. Адже мене обрали 20 тисяч місцевих партійців. Але ті люди, яких ви назвали, вони зіграли справді важливу роль. І роль негативну. Вони повністю переламали всі домовленості, які вже в нас були. А ми переконували тоді і членів найчисельнішої фракції Партії Регіонів в обласній раді, і особисто Анатолія Мельника виходити зі злочинної партії. І багато хто так учинив. Фракція «Батьківщини», штаб національного спротиву рекомендували мене на посаду голови. Саме напередодні тієї сесії, увечері, всі деталі було узгоджено не тільки в демократичному таборі, а і з Анатолієм Мельником та Миколою Стрільцем, як головою фракції Партії Регіонів. Навіть зранку ці домовленості були підтверджені. Тобто мала виноситись на голову облради одна кандидатура – Кодоли. А потім приїхали, як ви зауважили, Валерій Дубіль та Сергій Аверченко. І навіть не те, що приїхали, вони ще телефоном провели сепаратні перемовини. 
 
Сергій Аверченко лобіював кандидатуру Віктора Лазаря, а Валерій Дубіль з самого початку вчинив непорядно в тому плані, що є рішення по мені і фракції «Батьківщини», і Штабу національного спротиву – а це найголовніше! – однак він дає вказівку Миколі Стрільцю і фракції Партії Регіонів голосувати тільки за кандидатуру Володимира Івашка. Тобто тепер «намалювалося» уже аж три претенденти. 
 
- Ну, так а звідки ця неприязнь до Кодоли у пана Дубіля? В чому проблема, що не так? 
 
- В той час якраз тривала боротьба за партійну організацію, і Валерій Олександрович взявся рейдерськи захоплювати обласну організацію партії «Батьківщина». 
 
- А навіщо це йому? Народний депутат, близький до лідера, солідні столичні позиції… 
 
- Ну! Багато хто задавав таке питання. Але ніхто не знаходив на нього відповіді. Відповідь прикопана, напевно, десь глибоко. Але за мене тоді на категоричну вимогу Дубіля не проголосували. Як не проголосували достатньою кількістю голосів ні за Івашка, ні за Лазаря, а вже всі депутати потомлені, опівночі обрали Миколу Звєрєва. 
 
- Ми можемо сказати, що це був перший такий серйозний злам, перший болючий ляпас вам від рідної партії? 
 
- Перший дзвоник був ще за тиждень до кінця Майдану, це вже десь початок лютого, і Валерій Дубіль пролобіював рішення про своє призначення виконуючого обов’язки голови обласної партійної організації. 
 
- Це вже Юлія Тимошенко вийшла з в’язниці? 
 
- Ні. Ще не вийшла. Але він аргументував це тим, що він – народний депутат, недоторканий, і це з метою, мовляв, аби убезпечити мене від можливих кримінальних справ, ув’язнення, провокацій, бо ми тоді пікетували і міліцію, і облдержадміністрацію, а в адміністрації засів «Беркут»… А я був на вістрі цих подій. 
 
- І якась логіка в тому таки була. 
 
- Та ніякої логіки в тому не було. Я не потребував ніякого захисту. А особливо від Валерія Дубіля. Тому вибори голови обласної ради – то вже було продовження нечесних партійних інтриг. Він думав не про партію, а про розстановку своїх людей. 
 
- Ви «своїм» не були? 
 
- Ніколи не був. І ніколи б не став. Я завжди був незалежним від жодних, так би мовити, заслужених і сановитих, від жодних народних депутатів. Я був залежним тільки від тих тисяч людей, які мене обрали і мені довірили. Бо мене обрали, а Валерій Дубіль, скажімо, був призначений з Києва, лише тимчасово, на місяць. Всі керівники в районах, до речі, були проти. Було три чи чотири звернення до керівництва партії з цього приводу. Уже і Юля вийшла з в’язниці. До неї їздили всі голови районних організацій. Вона обіцяла розібратись. Але Валерій Дубіль увійшов до неї у найближче оточення, і його слово переважало проти сотень інших. Таким чином партійне рейдерство «тихою сапкою» було здійснено і на жодні інші аргументи ніхто у керівництві «Батьківщини» не зважав. 
 
- А невдовзі - і президентські вибори, від участі в яких Юлію Тимошенко багато вдумливих людей відмовляли… 
 
- І її «права рука» Олександр Турчинов, і Арсеній Яценюк категорично відмовляли, і я в тому числі. Бо треба було зробити тайм-аут, бо Юлія Володимирівна мала великий антирейтинг. Але Юлія Тимошенко вирішила йти. І ми всі працювали на її результат. Я був керівником окружного штабу. Чернігівщина, до речі, дала по Україні Юлі найкращий результат на тих президентських виборах. 
 
- Ну, а в цей час тертя між вами і Валерієм Дубілем припинились? 
 
- Навпаки. Увійшли в активну фазу. До Юлі їздила делегація з усіх районів області, понад 30 чоловік. Нам влаштували аудієнцію у Юлії Тимошенко, і я, Микола Звєрєв та Віталій Корж понад годину мали з нею бесіду. І вона особисто пообіцяла нам трьом, що після президентських виборів все поверне на місця – тобто керуватиме в області легітимний голова, а не в.о. Дубіль. 
 
Це не Кодола зараз говорить, цьому свідки – Звєрєв і Корж. Проте, на превеликий жаль, слова Юлії Тимошенко лишились словами. І саме це є велика прикрість. Найбільша прикрість не в тому, що дрібна регіональна справедливість не восторжествувала, а в тому, що лідер партії не є, врешті, господарем слова. Звідси починаються проблеми. До речі, коли ті 30 наших партійців з області - всі голови районних організацій - приїхали, то Юлія Володимирівна до них навіть не вийшла. Прислала Івана Кириленка… Це вже після президентських виборів. 
 
Тому все, що з нами трапляється, воно не береться ні звідки. У всьому є сенс і логіка, і глибока закономірність. І щоби розібратись чому воно так відбувається, то треба часом озиратись назад, і Юлії Володимирівні також, але я не хочу їй нічого радити, їй є кому радити без мене. І подавати інформацію. Як, скажімо, ту ж інформацію про президентські вибори, коли за Юлію Тимошенко Чернігівщина проголосувала найкраще в Україні, а Валерій Дубіль одразу озвучив там, де треба, що це його особиста заслуга, хоча я не раз наголошував, що це заслуга всієї команди, яка була збережена і примножена за період з 2010 року. 
 
- Ну, але ті вибори – то вже історія. А як трапилося так, що після стількох років, відданих вами «Батьківщині», ви раптом опинилися в «Народному фронті»? До того «Фронту» ви самі шукали шлях чи то «Фронт» вас знайшов і покликав? 
 
- Тут декілька аспектів. У серпні стало ясно, що країна йде на парламентські вибори. Якраз коли президент оголосив про вибори, в той самий день зібралась політрада партії «Батьківщина», яку проводила Юлія Володимирівна. Я, як член політради, теж брав участь. Головний месидж Тимошенко був такий: ми повинні йти на вибори, але рішення політради має бути таким, що ми переходимо в опозицію до президента і до чинної влади. 
 
- На цій політраді присутні Турчинов і Яценюк? 
 
- Турчинов – так, а з Яценюком найцікавіше те, що його навіть не запросили, хоча він був на той час головою політради. Ви спитаєте: чому треба йти в опозицію до президента? Логіка від Тимошенко така: ми програли президентські вибори, а тому, аби підняти рейтинг «Батьківщини», треба бути в опозиції, треба критикувати владу і президента. З цим не погодився Турчинов. І озвучив як свою, так і діаметрально протилежну думку Яценюка. До речі, і я висловив таку ж позицію, що коли в країні війна, то треба всім об’єднуватись. Це перше. По-друге, куди переходити в опозицію Яценюку і Турчинову? Самим до себе?! Чи повторювати помилки 2004 року з президентом Ющенком і прем’єром Тимошенко? 
 
Політрада тоді тривала понад 5 годин. І підсумок такий: політичні погляди у двох головних груп розійшлись. Турчинов пропонував ще до виборів перше, аби саме «Батьківщина» зініціювала створення широкої демократичної коаліції з БПП і друге, аби першим номером у списках «Батьківщини» був Арсеній Яценюк, який мав високий політичний рейтинг. Тимошенко від того категорично відмовилась. Знову взяли гору політичні амбіції. 
 
Через те й було ухвалено рішення створити політичну партію «Народний фронт». Мене, як однодумця, було запрошено до цієї команди. І я був серед ініціаторів створення партії. Тому ні я не шукав шляхів до новоствореної партії, ні партія не шукала мене, бо я з самих початків був у цьому процесі і власне з командою людей, яка сьогодні представляє «Народний фронт». 
 
З «Народним фронтом» трапилась взагалі якась дивовижна річ. Подумайте, створити нову політичну силу, і за якісь півтори-два місяці вона за рейтингами вийшла на перше місце – це можна записати в книгу рекордів. 
Хоча ми багато прораховували. Ми знали, що рейтинг Порошенка і Яценюка десь на рівні, через що ми і пропонували Юлі, аби Яценюк був першим у списку «Батьківщини». 
 
3 вересня я написав заяву про вихід з «Батьківщини» і офіційно її оприлюднив. Одним з мотивів була також і внутрішня ситуація в обласній організації партії, коли, ще раз повторюю, партійну організацію рейдерськи захопили, і всі знали чиїх рук це справа. А найприкріше те, що Юлія Володимирівна на це не відреагувала. Тому якщо керівництво партії зневажає свій актив – люди рано чи пізно починають замислюватись. Подібні думки спонукали і мене зробити рішучий крок. Я зрозумів, що з цією, а головне з т а к о ю партією мені не по дорозі. 
 
- Але, якщо дивитися відсторонено, то ви дуже ризикували. «Батьківщина», хоч і позбиткувалася з вас, але то -- потужна, впливова партія, а ви з неї виходите напередодні парламентських виборів і пристаєте до молодої партії, доля якої «вилами по воді» (і навіть не вилами Ляшка) писана… 
 
- Мене навіть близькі друзі настроювали, щоб я заздалегідь не розчаровувався і не брав близько до серця те, що «Народний фронт» може і взагалі не потрапить до парламенту. Тобто про ті ризики, що ви кажете, багато хто і думав, і говорив. І в тому був сенс. І ризик справді був великий. Але одного часу починаєш розуміти: якщо не ризикуєш, то нічого і не досягаєш. Тим більше, що я обрав мажоритарний округ… 
 
- А чому мажоритарний, місце в партії вам не запропонували? 
 
- Запропонували. Від 30 до 40. Але я свідомо пішов саме на мажоритарний округ, бо вважаю, що там перемога набагато значиміша, аніж зайти до парламенту за списком політичної партії. 
 
- Тобто це ваш особистий вибір, і це ще один ризикований крок, який міг закінчитись фіаско. Тепер інше - а чому саме 209 виборчий округ, округ непростий, від якого обирався Іван Куровський, який користувався заслуженим авторитетом і повагою тутешніх людей? А раптом і Куровський балотувався б знову? 
 
- Якщо говорити про Івана Івановича, то мені довелося з ним працювати з 2007 року по 2010-й. Я був у нього заступником в обласній організації «Батьківщина». Я знаю його дуже добре. І можу сказати лише добре слово про цю людину. Людина надзвичайної порядності, людина, яка дуже багато зробила для всієї області і звичайно ж для свого 209 округу. І всі його добрі справи я знаю достеменно. Але чому я обрав саме цей округ? 
 
Обрав ще весною з позиції партії «Батьківщина». Бо «Батьківщина» там мала найкращий результат. Я був там закріплений як депутат обласної ради. Знав тамтешніх людей і люди там мене добре знають. Тому коли «Народний фронт» спитав мене: де я особисто – номер у списку чи в мажоритарному окрузі? - я вибрав округ. 
 
Потім, правда, переживав, бо людям не байдуже від кого йде кандидат, від якої партії. Бо Дубіль виставив мені «в піку» свою кандидатуру – Валерія Сологуба, це голова Ніжинської міської організації «Батьківщина». Переживати мені було з чого, бо позиції «Батьківщини» там були високі, а я «Батьківщину» залишив і йду від «Фронту». Хто зна чи розберуться люди? І звичайно ж ризик був великий. 
 
- Тим більше конкуренти у вас були не «хлопчики». Валерій Боровик, який балотувався там тричі поспіль і мав тричі другий результат. Ваш колега по обласній раді Валерій Зуб, голова Варвинської райради Петро Бакуменко і решта. 
 
- Основними конкурентами, я вважав, Олега Волощука від Радикальної партії, він за півроку до виборів почав працювати, ну, і Боровика. Але, як виявилось, другим за мною прийшов Валерій Зуб, а третім Волощук, а вже Боровик за ним. Однак найголовніше те, що я вірив у перемогу. От вірив і все! 
 
Я взяв відпустку, винайняв квартиру у Ніжині і півтори місяці, не ївши і не спавши, образно говорячи, там працював. Дуже багато довкола мене людей об’єдналося, багато хто мені сприяв і допомагав. Один товариш дав авто, інший – допоміг пальним, третій – переказав початкові кошти на рахунок. Основні надії я покладав на Ніжин і Ніжинський район, на Носівський, Ічнянський райони, а у Варвинському та Срібнянському я знав, що кращі позиції в Боровика та Зуба. Врешті, так воно і вийшло. 
 
- Що було найскладнішим? 
 
- Найскладнішими були два останні тижні, коли всі зрозуміли, що я є лідером виборів, то всі кандидати об’єдналися проти мене. І полилася рікою «чорнуха». Найактивнішими в тому були Валерій Боровик і звичайно ж Валерій Дубіль. Чорний піар проти мене і клеїли на стовпах, і розкидали по всіх селах. Того мотлоху було стільки, що машинами треба було вивозити. Більшість штабів «Батьківщини», знаючи мене особисто, відмовлялися розповсюджувати ту «чорнуху». Тому, кажуть, те робили прилуцькі люди. Мене в тих листівках і в Партію регіонів запхали, і корупціонером зробили, і зрадником. В партійній газеті «Батьківщини» було звернення Дубіля як наказ: не голосувати за Кодолу! 

 

 
Одне слово, наклепів з «чорнухою» проти мене наша команда зібрала близько 5 тонн. Ми навіть повантажили те на ГАЗон та мали намір привезти під офіс одного народного депутата, який те і замовляв, щоб провести там брифінг для ЗМІ. А потім відмовились від тієї ідеї, аби не множити бруд. Адже найголовнішу оцінку на цих виборах дали люди, і колишньому народному депутату і політичній силі, яку він представляє. 
 
- Давайте побіжно згадаємо всі шість виборчих мажоритарних округів Чернігівщини та подивимось на їхніх переможців. Адже це вже завтра ваші колеги в парламенті та лобісти – в хорошому розумінні – інтересів краю. Отже, 205 округ з центром у Чернігові, переможець Валерій Куліч. 
 
- Це очікувана перемога. Валерій Куліч – кандидат від Блоку Петра Порошенка, рейтингової політичної сили, по-друге, це людина, яка ніде і ні в чому негативному не помічена. Наш колега, депутат обласної ради. Багато працював на виборах. Інші політичні сили виставляти тут замість себе то спортсменів, то ще когось, але люди те розкусили і не проголосували. Тут, до речі, був і наш кандидат від «Народного Фронту» Роман Пицків. Але ми трохи спізнилися з початком роботи і агітації за кандидата, по-перше, а по-друге, напевно, визначальним у нашому програші було те, що Роман не місцевий. Однак 4 місце – може, це і не погано. 
 
- 206 округ. Тут без варіантів. Владислав Атрошенко від початку був поза конкуренцією. 
 
- Головна помилка та, що багато було виставлено проти пророкованого лідера в цьому окрузі людей з Майдану, з Люстраційного місцевого комітету, але вони не спромоглися виставити єдиного з-поміж себе, а потім ще й перегризлись та взялись засовувати одні одних у сміттєвий контейнер… 
 
- 207 округ. Переміг Анатолій Євлахов. Це зять власника потужного підприємства з виробництва шпалер у Корюківці. Там була потужна «бійка» проти одіозного Ігоря Рибакова. 
 
- Ми також внесли свій вклад у цю перемогу. Ми там і люстрацію проводили. Рибаков навіть позивався до суду проти голови Чернігівської обласної ради. Але я кажу не про це. Ми там узгодили єдиного кандидата. Від «Народного Фронту» у нас ішов Сергій Сергієнко, депутат обласної ради, який мав серйозні шанси на перемогу. Але ми домовились, і зняли нашу кандидатуру на користь Євлахова. Свою кандидатуру, до речі, аби не пройшов Рибаков, зняла і Радикальна партія, і кандидат Божок. Тому тут перемога демократичних сил спільна. Що цікаво, «Батьківщина» в цьому окрузі свою кандидатуру не зняла. 
 
- Дуже дивний, як на мене, зробили люди вибір у 208-му окрузі. Переміг «Заступ» і їхній представник Валерій Давиденко. Хоча там були потужні політичні «зубри» - і Валентин Запорощук, Михайло Голиця, і соціаліст Устенко… 

- Я аж так дуже не аналізував той округ, але за інформацією, яку маю з перших і надійних джерел, то там переможцем були витрачені дуже великі, шалені ресурси на виборчу кампанію. Там офіційно були зафіксовані навіть факти скупки голосів. Тому я втримаюсь від оцінок. 
 
- І нарешті щодо 210 округу, то всі жартують, що Микола Рудьковський на якусь сотню-другу гривень недосклив вікна у лікарнях і школах та й через те програв. 
 
- Не знаю, що недосклив Рудьковський, але переміг тут Олег Дмитренко, депутат обласної ради і підприємець-аграрій зі Срібнянщини, який представляє президентську партію. Приємно те, що троє депутатів Чернігівської обласної ради пройшли до парламенту – це я, Валерій Куліч та Олег Дмитренко. Валерія Давиденка я не знаю, Анатолія Євлахова – також. Але сподіваюсь, що спільно, по-земляцькому, працюватимемо і на Чернігівщину, і на європейський вектор України 
 
- Олександре Михайловичу, у вашому житті нова віха, ви представлятимете Чернігівщину в парламенті країни. Держава перед серйозними викликами – війна, економічна криза, ба навіть творення нової більшості в парламенті дехто вважає справою, де не обійдеться без шкандалю. У що ви вірите і що вас непокоїть? 
 
- Ми маємо сьогодні всі передумови, щоби Чернігівщина отримала потужних лобістів у Верховній Раді. З року в рік так складається, що наша область одна з найдепресивніших в країні. Область жила крихтами від великого державного пирога. Тепер має багато чого змінитися. Вірю в це. 
 
- Новий склад Верховної Ради ще не виголошено офіційно, а суспільство через ток-шоу вже дає наказ з чого треба почати. Найчастіше пропонують почати роботу ВР з відмови від депутатської недоторканості та нового виборчого законодавства, де має бути виключно пропорційна система з відкритими списками. Що ви про те думаєте? 
 
- Особисто мені недоторканість не потрібна. Мені нема від кого ховатись і нема статків, які треба оберігати за високими мурами. Може, це треба олігархам? Тому проголосую за відміну недоторканості. Що стосується виборчого закону, то наша політична сила якраз підтримує пропорційну систему з відкритими списками. Люди мають бачити і знати хто є хто в тих списках.
 
Ви не запитуєте, але я принагідно розповім коротко про себе. Це до того, що жоден депутат чи кандидат у депутати нічого не повинен приховувати, люди мають знати про публічну особу все. Абсолютно все. 
 
Так ось, багато хто знає мене відтоді, як я очолив у Чернігові обласну організацію партії «Батьківщина». Але як я туди потрапив? Може якийсь авторитетний дядько мене привів за руку? Якраз – ні. Я народився в простій чернігівській робітничій сім’ї 32 роки тому. Мені не було й року, як батько пішов від матері, вони розлучились, і фактично мати всю себе присвятила мені. Вона не своє життя облаштовувала, як то часто буває, а всю себе віддавала мені. Я тільки тепер, уже з віком, розумію цю мамину жертовність. І, можливо, я й став тим, ким став, завдяки їй. Тому я рано став дорослим і завжди покладався тільки на себе. І все по життю досягав сам. 
 
Закінчив радіо-механічний технікум, потім Чернігівський державний технологічний університет, отримав диплом інженера-енергетика, почав трудову діяльність у друкарні «Зірка» помічником друкаря. Потім перейшов на «Чернігів-автодеталь» або Завод автозапчастин. Спершу був там учнем наладчика автоматичних ліній та верстатів, а потім став майстром-енергетиком ковальського цеху, і у мене вже тоді в 21 рік була в підпорядкування бригада електриків з 26 підлеглих… Потім на цьому ж підприємстві 5 років працював інженером. 
 
Отам і починалось мужніння та відчуття відповідальності і за себе, і за людей. Десь тоді паралельно почав займатись і політикою. Пройшов Помаранчевий Майдан, у 2006 році вперше обраний депутатом Деснянської районної в місті Чернігові ради від блоку Юлії Тимошенко. З 2007 року вже працював на постійній основі в партійній організації «Батьківщина», був керівником відділу по роботі з депутатськими фракціями. Очолив молодіжне крило партії – «Батьківщина молода», я фактично його і створив на рівні області. А з 2009 року вже був першим заступником голови обласної партійної організації, керівника обласного штабу. А вже після президентських виборів у 2010-му очолив партійну організацію, став депутатом обласної ради, обраний керівником фракції «Батьківщина», і весь цей складний період, аж до революції Гідності, очолював «Батьківщину»… 
 
- А тепер «Батьківщина» вам не рідна… 
 
- Життя складна річ. Ми змінюємося, змінилася і партія «Батьківщина». На жаль, по низці цілком принципових питань мої погляди на процеси в державі зараз не збігаються з тією політичною лінією, яку проводить «Батьківщина» сьогодні. Але там залишається багато моїх друзів та побратимів. У новому парламенті, сподіваюсь, ми працюватимемо з «Батьківщиною» пліч-о-пліч, в єдиній демократичній коаліції. 
 
-З Вашого дозволу додав би, що не лише в «єдиній демократичній коаліції», але і «єдиним народним фронтом» треба зробити все, аби завоювати гідне високих європейських стандартів життя для українського народу… 
 
- Повністю із цим погоджуюсь. Адже тільки єдиним демократичним фронтом ми, парламентарі разом із усією громадою, зробимо все належне, аби Україна вийшла із тяжких часів становлення власної державності і, подолавши зовнішні та внутрішні загрози і виклики, постала із попелу «братерської» агресії та домашньої корупції як легендарний птах Фенікс - передовою, економічно міцною, з найвищим рівнем обороноздатності, квітучою європейською державою. 
 
- Дякую, Олександре Михайловичу, за відверту розмову! Вітаю Вас із перемогою на виборах та бажаю успіхів у парламентській залі. 
 
- Користуючись нагодою, від всієї душі висловлюю найщирішу вдячність усім, хто підтримав мене своїм голосом на позачергових перегонах до Верховної Ради, і заодно хотів би запевнити своїх земляків, що буду робити все від мене залежне, аби виправдати цю високу довіру в ім’я кращої долі нашої рідної Чернігівщини і всієї України.

www.hvilya.com

Теги: Кодола, вибори, 209 округ,

Додати в:
загрузка...